Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
З березня 1945 року о 4 годині ранку ці бандити разом з поляками, які у понеділок залишили село і встигнули повернутись, оточили село зі всіх боків і почали його нищити. Зганяли людей до церкви, страшно б'ючи по дорозі. У церкві залишили вагітних жінок із дітьми до 4 років, решту гнали на кладовище, ставили над викопаними вночі ровами, розстрілювали і відразу закопували. По дорозі на кладовище також немилосердно били. Ще біля церкви обмотали колючим дротом оголеного Северка з Вацяка і били колами так, що кров струмками текла. Попа Володимира Лемця, за розповідями жінок, які були у церкві, на кладовище вивели бартківці й дильонгівці. Прийшли до церкви і кричали до попа, який благословляв людей: Кинь це, бо нам і тобі це вже не потрібне! Вивели його за церкву під липи, били колами і ціпами, потім потягли на цвинтар і там застрелили. Його мати, дружина і діти сиділи у церкві на сходах під іконостасом. Пізніше їх гнали разом з іншими жінками через Бірчу, звідки УПА забрала всіх до Перемишля.
Мої хлопці: Михайло (20 років), Юлько (17), Івась (15), Богдан (7) крадькома пройшли до бабусі, а Любко (19 років) був у криївці у Петра Несторовського. Там був і 6-річний син Петра, Олег. Вони почули таку розмову: «Цю халупу не чіпати, бо тут українців нема». На горищі в Івана Мудрика були: Антін Басараб, Ізидор Стрейко, Петро й Іван Мудрик (власник хати), Богдан Джвік. Вони чули, як син місцевого поляка, Владка Коваля, Юзеф хвалився: «Коли я зробив два постріли по вуйкові, то він лише ногами загрібав» — по вуйкові, тобто Петру Нестеровському, який сховався під стодолою, на яку напав Коваль з бандою.
Моїх синів, які втекли до бабусі, забрали на цвинтар і там їх застрелили. Я з чоловіком і Катрусею була в криївці у своїй шопістайні. Там лежала солома, і під неї заховались. Звідти не тільки було видно, але й чути, як поляк Людвік Поточний разом з іншими виводив нашу худобу з хліва. Тоді Людвік сказав: «Тут шукайте, вони десь тут заховались». Коли нарешті погрозили, що будуть кидати запалювальні гранати, чоловік сказав мені: «Вилізаймо, бо спалять». Ми вийшли, і нас забрали сельничани. Я не могла йти, тому мене взяли на віз, чоловік також присів. Привезли нас до церкви. Мене сельничани відвели вбік. Тоді до нас підійшла Рузя з Бартківки і стягнула хустку з голови. Коли я спитала: «Для чого це забираєш?» — відповіла: «Вам це вже не треба, вам прийшов кінець».
Чоловіка відвели під стайню Вацяка. Там його обшукали, а мене, після того як вивели всіх людей на цвинтар, загнали до церкви, де вже були жінки з дітьми. Ще з-під церкви побачила, що мого чоловіка приєднали до останньої групи, яку вели на цвинтар. На чолі цієї групи йшов Іван Карпа, без сорочки, з вирізаним хрестом на грудях, з якого лилася кров.
Мені потім розповідала Олександра Федачка, що мій чоловік і Павло Потічний засипали канави на цвинтарі. Рузя Дзячинська з Романиків казала мені, що чула від Катерини Булдис, що та бачила мого чоловіка, застреленого на цвинтарі, але ще не похованого. Вбитих, але ще не похованих людей мусили загрібати поляки, які залишились, як Стах і Вавжко Сльончка та Пантоль. Їх змусили постягувати трупи з села. Усі трупи з Карпівки, Нестерівки і Сльончківки повкидали у бункер на нестерівських полях. Наказали також очистити церкву від крові.
В окремих хатах було багато трупів, бо банда, розгулявшись, стріляла без жалю. Разом з бандами із навколишніх сіл вбивали місцеві поляки. Їм припала керівна роль — показували чужим, де шукати українців. Майже всі місцеві разом з родинами, включно з неповнолітніми, вбивали сусідів і навіть родичів. Шовіністична затятість довела до того, що чоловік виривав у дружини з рук власну дитину, а її, українку, видавав на смерть! Ось «передові» у вбивствах польські родини з Павлокоми: Владислав Коваль, брати Кашицькі, Улановські, Слончка, Теодор Рудавський (його син пізніше загинув в УПА) і з Дильонгової ціла зграя вихованців пробоща Сталінського, звироднілих бартківців, динівців, перехрестів-сельничан і місцевих колоністів-приблуд з Дильонгової. Це вони винні у пролитій крові, яка увійшла у землю української Павлокоми.