Історія польсько-українських конфліктів т.3

ЗІ СПОГАДІВ З ЧАСІВ ВОЄННОГО СТАНУ

У темну ніч воєнного стану; десь по десятій, до нашого дому завітав незнайомий гість. Він привітався і перепросив, що не назвав себе, оскільки прийшов від «Солідарності», яка не може афішуватись. І його цікавлять українські справи, життя громади, яка прошила у польській комуні тернистий гилях. Звернув увагу, що цей шлях почався задовго до комуни, і потекла жвава розмова. Наш гість, доктор інженерних наук, був відважним конспіратором, готовим до найгіршого.

— А якщо програєте?

— То перейдемо на еміграцію і боротимемось далі. До результату.

Розмову завершила пропозиція, щоб описав українські справи, особливо найменше відомі у сучасній історії. Що я через певний період і вчинив. Публікація під назвою «Українці у повоєнній Польщі» з'явилась у розмноженому на гектографі виданні часопису «Обуз» № 3 за листопад — грудень 1981 року на с. 34–46 (номер з'явився у 1982 році). Текст я не підписав, пам'ятаючи про візит двох панів о 6 годині ранку в перший день воєнного стану, які просили підписати надрукований аркуш з заявою, що не буду проводити антидержавної діяльності.

— А якщо не підпишу?

— То, пане, будьте ласкаві, одягайтесь.

У наведеній статті я оприлюднив інформацію про краківський котел, влаштований УБ в церкві Святого Норберта. І дуже я втішився весною… 1993року; коли серед документів УПА Державного архіву в Любліні я віднайшов розповідь героїні описаної події (док. 56). А в листопаді 1993 року в Державному архіві у Жешові ознайомився з продовженням сумного життєпису — вироком суду (док. 57). Отже, здається, що варто навести фрагменти статті, що показують фон, на якому формувалися ці життєписи молодого покоління воєнних років.

(…) Йшлося про те, щоб викинути автохтонів з рідної землі, довести їх до фізичного знищення через денаціоналізацію і тим самим до ліквідації української проблеми у Польщі. Протягом століть різні володарі ставили перед собою цю мету, але ніхто не зміг прямувати до неї з такою жорстокістю і безпощадністю, як зробили це польські комуністи. (…) Польські товариші випередили радянських як у часі, так і в масштабі заходу; переселення татар з Криму здійснено було лише у 1946 році, коли Польща в цій сфері вже мала значні «досягнення»; кримська акція охопила тільки 179 тисяч людей, що в кілька разів менше, ніж у Польщі. (…)

Заселення Повернених земель тривало вже два роки, поки привезли сюди українців. Їм залишилися розбиті й повністю «вичищені» рештки від колишніх господарств або багатосімейні фільваркові бараки. Оперативні групи керувались урядовою інструкцією, яка наказувала розміщати переселенців так, щоб у селі вони не становили більше, ніж 10 % польського населення. Це був доказ, що владі дуже було потрібно створити такі умови, які сприяли б швидкій денаціоналізації новоприбулих. Але траплялися села, знищені до такої міри, що ніхто з поляків не хотів у них селитись. Їх примусово заселяли елементом з акції «В», завдяки чому на мапі Повернених земель утворилися суто українські села. Скільки це коштувало зусиль, людських сліз, скільки тихих проклять дістала за тієї нагоди «народна» влада — нині можна собі тільки уявити.