Українець і Москвин: дві протилежності

М. Грушевський, за ним і решта наших істориків, починають нашу історію лише з X ст., збуваючи кількома реченнями величезну, найславнішу, золоту епоху України перед X ст. А та епоха вдесятеро переважає Київську і розміром, і величчю, і значенням в історії всієї Европи. Та й саму Київську Руську ІМПЕРІЮ наші історики принижують до князівства; наших імператорів тої доби називають лише князями, не розуміючи, що титул «князь» у тодішній українській мові був тотожний з європейським титулом «король», тому–то чужинці і називали наших «князів» королями. Нашим історикам, мабуть, також «панів не треба». Навіть дикуни москвини дали своїм мізерним князям титул «цар» (рівнозначник європейському «король») при першій же нагоді. А наші ж «князі» були щось далеко більше за «цар». Були імператорами в повному і точному значенні цього титулу. Ні, не селянська нація, але селяни (фелаги) — історики!

Навіть найбільший з них. Ось ілюстрація цього. Руські смерди (селяни) запротестували були проти того, що король забирає їхні коні до війська. Король їх навчає: «Якщо я не піду на половців і не приборкаю їх, то вони прийдуть на Русь і заберуть не лише ваші коні, але й вас самих та спалять ваші хати і пограбують маєтки». Проф. історії М. Грушевський, що сам цитує в своїй «Історії України» ці слова нашого короля, ганебно не розумів цю дитині зрозумілу істину: він оскаржує наших королів у тому, що вони «забагато крови народної проливали». Що гірше! Він не лише виправдує, але й похваляє національну зраду «татарських людей», що не хотіли визнавати влади свого короля, а піддалися під владу татарського хана. І в цім дусі написана вся його «Історія України», що, власне, не є історією, але великим каталогом історичних подій та дат. Бо ж історія є нашою вчителькою лише тоді, коли історики дають нам не каталог подій, але аналітику і синтезу всіх державотворчих і державоруйнуючих сил, що діяли в історії. Лише так написана історія дає нам основи, що на них політики будують основні, тривалі принципи практичної політики. Саме ж знання історичних подій та їх хронологія дає нам так мало, що ми мимоволі стаємо жертвою спритних чужих теорій. М. Грушевський цього нам не дав, бо його думка була в полоні вузького світогляду смерда, що поза своєю конякою не бачив печеніга. Тому–то не побачив М. Грушевський і московських «печенігів» поза «конякою соціяльних здобутків революції» в 1917 році. Отже, нема нічого дивного в тому, що цей інтелектуальний смерд, опинившись примхою нашої щербатої історичної долі на чолі нашої нації, провадив політику «нам війська не треба» (див. протоколи Військових з’їздів в 1917 році) та політику «нам держави не треба» (див. підписані ним Універсали УНР). Лише Бог непомильний, а всі люди, навіть великі, можуть помилятися. Наш солдат (у військовій шинелі) помилився, кому оголошуючи свій нейтралітет у боротьбі України з Московщиною. Але після того, як він побачив на власні очі, які — то є оті «здобутки революції», він прозрів і вхопився за зброю. Вся Україна горіла вогнем селянських повстань кілька років. А в той час вчений історик М. Грушевський писав у Відні: «Як би не вилазила українцям боком діяльність большевиків в Україні, все ж належить оминати всякий конфлікт з ними, шануючи загальнолюдську вагу соціялістичної революції» («Воля». III. 1920). Отже, не прозрів, с. т. його політика в 1917–19 рр. була не його помилкою, а його світоглядом. Світоглядом (і психологією) фелага.