Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Яка ж роль споконвічного тубільного населення України, отих прарусів–трипільців? В двох словах — роль погною для інших націй і культур. Панували над ними скити — вони скитизувалися. Панували сармати — сарматизувалися. Панували ґоти — германізувалися і т. д. Ніколи ті праукраїнці не мали своєї власної державної організації, ані своєї власної культури, ані своєї власної мови. Були вони завжди протягом всієї історії фелагами, гречкосіями, які корилися мовчки кожному окупантові їхньої землі. Ба, й земля, власне, не була їхня, але тих, хто панував над ними, а вони були лише робочою худобою — додатком до тої землі, яку орали–сіяли, а врожай покірно віддавали пануючій над ними нації. А рабами вони були, справді, дуже добрими, бо покірними, слухняними, працьовитими, ніколи не бунтувалися, хіба пан аж надто несправедливо їх бив та морив голодом. А пана, який несправедливо не бив і добре годував, то вони, оті праукраїнці, навіть любили і були цілком задоволені своєю долею, як задоволена свиня в сажі коли її добре годувати (на заріз). Були задоволені, переймали мову своїх панів, наслідувати їх культуру. Нарід потульних рабів–фелагів — ті праукраїнці, а значить і їхні нащадки — українці.
І на це маємо історичні докази, — кажуть нам німці і москвини (історики). За історичних часів — десь по X ст. — всі європейські народи мали вже свої власні держави, а українці–руси не мали ще. Аж прийшли ґермани (варяги) і створили їм Київську державу. Але ті раби–нездари руси її самі завалили за кількасот коротеньких років своїми сварками, а від того часу вже ніколи більше не мали ніякої своєї держави. Далі вже знову панували над ними спочатку татари, потім литовці, потім поляки, потім москвини аж донині. Ще ліпший доказ цілковитої державотворчої нездарности тих українців маємо з 1917 року. В 1917 році була для них золота нагода — що трапляється раз на тисячу років — створити свою власну незалежну державу. Тоді створили свої незалежні держави навіть такі маленькі народи, як естонці, латиші, литвини, поляки, а 40 мільйонів українців не створили. Факт. А життя і наука (історія) зважає лише на факти, а пояснювати її може кожний, як хоче; від тих пояснень факти не зникнуть, а лишаються фактами. Отже, нарід, який ніколи нічого не створив, який ніколи не мав своєї власної держави, ані власної культури, ані своєї літературної мови, — такий нарід ще не дозрів до своєї власної держави, йому несила її створити; а якби хтось їм її створив, то однак її скоро втратять. Іншими словами, Українська Самостійна держава — це утопія, це літературна фантазія, фікція українських поетів.
З цим смертельним присудом наших ворогів напівпогодилися і САМІ УКРАЇНЦІ. Аж до XX ст. ми і не мріяли про свою власну незалежну державу. Самі вважали свою мову напівмертвою, а збирали її перлинки (пісні, етнографічні матеріяли) лише для музеїв. Навіть ім’я свого не знали (забули): чи ми руси, чи малороси, чи рутенці, чи просто хахли, австріяки, тутешні, православні, греко–католики. Повного словника своєї мови й усталеного правопису донині не маємо.
Лише простонароддя не знало? У всій нашій т. зв. народовецькій та соціялістичній літературі XIX і XX ст. — за винятком Т. Шевченка, Лесі Українки та кількох менших — червоною ниткою тягнеться ідея «ми селянська нація», ідея «нам панів не треба» (М. Шаповал), ідея «нам держави не треба» (М. Драгоманов), ідея «нам війська нетреба» (В. Винниченко) і т. п. «державнотворчі» переконання. Промінь здорової думки — памфлети М. Міхновського потонули в морі інтелігентських фелагів — рабів чужої державницької думки. Ідея «нам держави не треба» тягнеться червоною ниткою навіть і по великому збудженні нації, навіть у державних документах — у всіх чотирьох універсалах Української Центральної Ради. Навіть (о іроніє!) в IV Універсалі, в тім самім, що проголошує Українську Незалежну Державу, навіть у ньому задокументувала наша еліта, що вона НЕ хотіла незалежної української держави, а проголошує лише тому, що обставини ПРИНЕВОЛИЛИ, НАКИНУЛИ їм цю ідею. Аж так ганебно низького свідоцтва самій собі не дала ще жодна еліта жодної нації. Свідоцтво браку не лише державницького думання, але браку навіть звичайного здорового глузду. IV Універсал Центральної Ради є найавторитетнішим — в очах чужинців — документом небажання України відірватися від Московської імперії. На щастя, цього документу не доглупались ще вжити московські «єдінонєдєлімци» та чужинецькі «нєпрєдрєшенци». Добре, що і наша преса не опубліковує його повний текст, щоб наші діти не червоніли за своїх батьків. Українська Незалежна Держава день 22–го січня святкувати НЕ БУДЕ. Буде державне «Свято Незалежности», але не з датою 22–го січня. Буде також і «Свято Героїв» як подяка нації студентам під Крутами, селянам під Базаром, жінкам в Кінґірі за врятовану національну честь. Але на цім святі соромливо «забудуть» згадати IV Універсал УЦР і його авторів.