Позичений чоловік

– Еге ж, Мартохо, казав колись у давнину сліпий до глухого: «Слухай, як безрукий голого обдирає».

– Зосталось тобі в Дармограїхи якийсь, може, тиждень перекапаріти. Ото було колись не вернути морду від неї – вже б додому повернувся, а не сидів на цепу.

– А якщо доведеться на цепу й просидіти решту строку?

– Що ж, Хомо, ще й не в таких бувальцях доводилось бувати – й то виходив із честю. Помагатиму всім, чим треба: від дощу долонею захищу, од вітру прикрию хусткою. Але й на ланцюгу слід відсидіти честь по честі, бо добре ім’я – краще багатства.

– А як там телиця? – питаю розчулено, зі сльозою в голосі.

– Добре, ой, добре! Може, тоді, як ти на волю вийдеш, наша телиця до бугая попроситься, ото свято буде!

– Поведемо до бугая Імперіалізме, не повинен відмовити, та й у знайомстві з ним.

І я, підкріпившись і на ланцюгу сидячи та перед усією Яблунівкою до моєї вірної та незрадливої жінки Мартохи тулячись, замріявся про той щасливий день у своєму житті, коли поведу телицю до бугая. І Мартосі, либонь, теж примарилась така сама картина, бо навіть у мріях вона завжди зоставалась вірна й незрадлива.

А сонце вже під полудень підбилось, а днина – гожа, мов дівка на виданні! Розмріявшись, усміхаємось одне одному, й так нам добре, як ніколи!

І хоч кажуть, що кому щастя – того не бере трясця, та... Скоро на вулиці загуркотів автомобіль, далі через одчинені ворота в’їхав на обійстя. З кузова було знято двотумбовий стіл – і поставлено на землю якраз перед квітником, де росли айстри, чорнобривці і темно-зелені кущі посіченого лапатими квіточками морозу. Стіл застелено полотнищем червоного кумачу, заплямленого фіолетовим та чорним чорнилом, а також притаковлено склянку і чималу карафу з водою. З кузова також було знесено до столу п’ять-шість заяложених табуреток.

– Тю, – чудно так тюкнула Мартоха, – а чи не переплутали вони грішне з праведним, що приперли сюди канцелярського стола?

І тоді з кабіни, хряснувши лунко дверцятами, вийшов голова колгоспу «Барвінок» Михайло Григорович Дим.

Спокійний, як монумент (монумент цей був у чорному костюмі, на грудях мав фронтові нагородні колодочки, а також ордени та медалі за трудові звитяги), Михайло Григорович упевненою керівною ходою наблизився до столу. Виструнчився, очікуючи на тишу (а коли він постукав нігтем по карафі, то вмовкли не тільки колгоспники, а й ворони та сороки на деревах), а тоді в запалій тиші мовив урочистим, хрипкуватим голосом:

– Товариші, починаємо виїзне засідання товариського суду нашої артілі.

– Тю! – знову тихенько тюкнула моя рідна жінка Мартоха, горнучись до мене, мов чорт до грішної душі. – А кого ж вони збираються судити, та ще й по-товариському?

– Членів товариського суду, – вів далі голова колгоспу, – прошу зайняти свої місця за цим столом. – І коли з моря яблунівського люду хлюпнуло кількома членами суду, що поквапливо повсідались на табуретках, Михайло Григорович мовив: – Отже, товариші колгоспники, а також діти, баби і трудова інтелігенція, засідання виїзного товариського суду оголошую відкритим!