Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
Покоївка провела Мегре до великого салону, посеред якого стояв чорний рояль, оточений принаймні півтора десятками крісел, оббитих вилинялим шовком. Тут знову довелось почекати, поки розчинились двері, впускаючи жінку в хатній сукні. Чорне волосся різко відтіняло біле брезкле обличчя з великими погаслими очима. Комісарові спочатку здалося, що до кімнати ввійшов привид.
— Пробачте, що я примусила вас чекати…
Голос у неї був рівний і байдужий, як у сновиди.
— Сідайте, прошу вас. Вам справді треба бачити саме мене?
Із розмови з Луїзою Бурже комісар знав, що пані Фюмаль зловживає алкоголем, але не думав, що в такій мірі. Погляд у жінки, яка сіла навпроти нього, був втомлений і застиглий, немов у сліпої.
— Сьогодні до мене завітав ваш чоловік. В нього є підстави гадати, що на його життя готується замах.
В її очах з'явилась ледь помітна тінь подиву:
— Ви щось знаєте про цю справу?
— Я не знаю нічого про жодну із його справ.
— А вам відомі його вороги?
Здавалось, це запитання не зразу дійшло до її свідомості.
— В нього повинні бути вороги, — нарешті промовила вона.
— Ви одружилися кохаючи?
Це запитання було надто складне для неї, і вона коротко відповіла:
— Не знаю.
— У вас є діти, пані Фюмаль?
Вона заперечливо похитала головою.
— Вашому чоловікові хотілось коли-небудь їх мати?
Вона повторила:
— Не знаю. — Потім додала: — Можливо.
Що ще можна було в неї запитати? Спілкуватися з нею було майже неможливо, немов вона жила в іншому світі чи немов між ними стояла товста скляна стіна.
— Здається, я перебив ваш відпочинок?
— Ні. Я не відпочивала.
— Мені залишається тільки…
Йому залишалось тільки попрощатися, і саме це він уже збирався зробити, коли двері раптом відчинились, і до салону влетів Фюмаль.
— Якого біса ви сюди припхались? — гарикнув він.
— Як бачите, я вирішив познайомитись з вашою дружиною.
— Мені сказали, що внизу один із ваших шпигів допитує моїх слуг. Тепер я бачу, що ви самі мучите мою жінку…
— Стривайте, пане Фюмаль! Ви ж самі звернулись до нас.
— Так, але я не дав вам права втручатись у моє приватне життя!
Мегре вклонився жінці, яка мовчки стежила за ними, нічого не розуміючи.
— Прошу вибачення, пані Фюмаль. Сподіваюсь, я вам не дуже набрид.
Господар дому пішов слідом за комісаром.
— Про що ви з нею розмовляли?
— Я запитав її, чи вона знає ваших ворогів?
— А вона що?
— Вона відповіла, що у вас повинні бути вороги, але що вона їх не знає.
— Це вас наблизило до розгадки?
— Ні.
— В такому разі…
— В такому разі доведеться почекати.
Мегре ледве стримався, щоб не запитати, навіщо Фюмаль пише сам собі анонімні листи: таке запитання було б передчасне.
— Ви ще когось хочете допитати?
— Це робить один із моїх інспекторів. Ви самі сказали, що він унизу. Взагалі, коли ви справді домагаєтесь захисту, було б набагато краще, якби вас усюди супроводжував хтось із наших людей. Який сенс охороняти ваш будинок, коли ви самі в цей час на вулиці Рамбюто або ще десь…
На сходах, крім них, нікого не було. Фюмаль скоса позирав на комісара, немов намагаючись розгадати, чи не ставить йому якої пастки цей надто незворушний поліцай.
— Коли це почнеться?
— Коли ваша ласка.
— Завтра вранці?
— Гаразд. Завтра вранці я сюди когось пришлю. О котрій годині ви звичайно виходите?
— Кожного дня по-різному. Завтра я маю бути о восьмій на площі Віллет.
— О пів на восьму тут буде інспектор.
Було чути, як відчинились і знову зачинились ворота.
На другому поверсі вони зіткнулись з маленьким лисим панком, одягнутим у чорне, з капелюхом у руці. Він зупинився і запитально поглянув спочатку на Фюмаля, потім на Мегре.
— Це комісар Мегре, Жозеф. Ми з ним розплутуємо одну справу, — мовив Фюмаль і, повернувшись до комісара, додав: — Жозеф Гольдман, мій радник і, я сказав би, моя права рука. Всі називають його месьє Жозеф.
Месьє Жозеф церемонно вклонився, тримаючи під пахвою чорну шкіряну теку, і показав зеленкуваті, з'їдені каріозом зуби.
— Я змушений попрощатися з вами, комісаре. Віктор відчинить вам двері.
Віктор — це швейцар у смугастій лівреї, який уже стояв, біля виходу.
— Отже, домовились — з завтрашнього ранку?
— Домовились, — відповів Мегре.