У війни не жіноче обличчя

Стріляли... Що в кого було, з того стріляли...

— Зараз же припинити стріляти! — наказує командир.

— Усе одно патрони залишаться. Навіщо вони? — не розуміли ми.

Хоч би що хто говорив, я чула лише слово — Перемога! І раптом страшно захотілося жити! А як гарно ми всі почнемо тепер жити! Надягла всі свої нагороди і попросила, щоб мене сфотографували. Чомусь хотілося серед квітів. Сфотографувалася на якійсь клумбі.

Сьомого червня в мене було щастя, було моє весілля. Частина улаштувала нам велике свято. Чоловіка я знала давно: він був капітан, командував ротою. Ми з ним поклялися, якщо залишимося жити, то одружимося після війни. Дали нам місяць відпустки...

Ми поїхали до Кінешми, це Івановська область, до його батьків. Я їхала героїнею, я аніяк не гадала, що так можна зустріти фронтову дівчину. Ми ж стільки пройшли, стільки врятували матерям дітей, дружинам чоловіків. І раптом... Я зазнала образи, я почула образливі слова. Доти ж, крім як "сестричко рідна", "сестричко люба", нічого іншого не чула. А я не якоюсь там була, я була гарненькою. Мені дали нову форму.

Сіли ввечері пити чай, мати відвела сина на кухню і плаче: "З ким ти одружився? З фронтовою... У тебе ж дві молодші сестри. Хто їх тепер заміж візьме?" І тепер, коли про це згадую, плакати хочеться. Уявляєте: привезла я платівочку, дуже любила її. Там були такі слова: "И тебе положено по праву в самых модных туфельках ходить..." Це про фронтову дівчину. Я її поставила, старша сестра підійшла і перед моїми очима розбила, казала: у вас немає ніяких прав. Вони знищили всі мої фронтові фотографії... Ох, моя ти діамантова, слів для того немає. Не маю я слів...

Харчувалися тоді по літерах, такі картки. Ми з чоловіком склали свої літери і поїхали їх отоварювати. Прийшли, це склад спеціальний, там уже черга, ми стали і чекаємо. І ось підходить моя черга, як раптом чоловік, який стояв за прилавком, перескакує через нього — і до мене, цілувати мене, обіймати і кричить: "Хлопці! Хлопці! Я її знайшов. Я її побачив. Так хотів зустріти, так хотів знайти. Хлопці, це вона мене врятувала!" І чоловік мій поруч стоїть. А це поранений, я його з вогню витягла. З-під обстрілу. Він мене запам’ятав, а я? Я хіба всіх запам’ятаю, їх скільки було! Якось на вокзалі інвалід зустрів: "Сестро! — впізнав. І плаче: — Гадав, зустріну, на коліна стану..." А ноги однієї в нього немає...

Набралися ми лиха, фронтові дівчата. І після війни перепало, після війни у нас була ще одна війна. Теж страшна. Якось чоловіки залишили нас. Не прикрили. На фронті по-іншому було. Повзеш — летить осколок або куля... Хлопці оберігають... "Лягай, сестричко!" — гукне хтось і сам на тебе падає, собою закриває. І куля вже його... Він — мертвий або поранений. Мене три рази так рятували.