У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Привезли ми їх до Усолья, це під Перм’ю. Там уже стояли нові чистенькі будиночки, все спеціально для них. Як піонерський табір... Ми їх на ношах несемо, а вони землю зубами рвуть. Здається, ну взяла б будь-кого за чоловіка. На руках би його носила. Повертаємося на пароплаві назад, порожні, відпочити можна, а ми не спимо. Дівчата лежать-лежать, а потім як завиють. Ми сиділи і кожного дня писали їм листи. Розподілили, хто кому пише. Три-чотири листи на день.
І ось така дрібниця. Я після цієї поїздки стала ховати в бою своє обличчя й ноги. У мене були гарні ноги, я так боялася, що їх спотворять. І за обличчя боялася. Ось така деталь...
Після війни я кілька років не могла позбутися запаху крові, він переслідував мене довго-довго. Стану прати білизну — чую цей запах, стану готувати обід — знову чую. Подарував мені хтось червону блузочку, а тоді ж це така рідкість, матеріалу було мало, але я її не носила, бо вона червона. Ось цей колір я сприймати вже була не в змозі. Не могла ходити до магазину за продуктами. До м’ясних відділів. Найпаче влітку... І бачити куряче м’ясо, розумієш, воно дуже схоже... Таке ж біле, як людське... Чоловік мій ходив... Улітку зовсім не могла залишатися в місті, намагалася хоч кудись виїхати. Як літо, мені здається, що зараз почнеться війна. Коли сонце нагрівало все: дерева, будинки, асфальт — все це мало запах, все пахло для мене кров’ю. Хоч би що їла, пила, не могла звільнитися від цього запаху! Навіть чисту білизну постелю, а воно мені кров’ю пахне...
...Травневі дні сорок п’ятого... Пригадую, що ми багато фотографувалися. Були дуже щасливі... Дев’ятого травня — всі кричать: "Перемога! Перемога!" Солдати качалися по траві — Перемога! Били чечітку. Ай-да-я-я-я...
Стріляли... Що в кого було, з того стріляли...
— Зараз же припинити стріляти! — наказує командир.
— Усе одно патрони залишаться. Навіщо вони? — не розуміли ми.
Хоч би що хто говорив, я чула лише слово — Перемога! І раптом страшно захотілося жити! А як гарно ми всі почнемо тепер жити! Надягла всі свої нагороди і попросила, щоб мене сфотографували. Чомусь хотілося серед квітів. Сфотографувалася на якійсь клумбі.
Сьомого червня в мене було щастя, було моє весілля. Частина улаштувала нам велике свято. Чоловіка я знала давно: він був капітан, командував ротою. Ми з ним поклялися, якщо залишимося жити, то одружимося після війни. Дали нам місяць відпустки...
Ми поїхали до Кінешми, це Івановська область, до його батьків. Я їхала героїнею, я аніяк не гадала, що так можна зустріти фронтову дівчину. Ми ж стільки пройшли, стільки врятували матерям дітей, дружинам чоловіків. І раптом... Я зазнала образи, я почула образливі слова. Доти ж, крім як "сестричко рідна", "сестричко люба", нічого іншого не чула. А я не якоюсь там була, я була гарненькою. Мені дали нову форму.
Сіли ввечері пити чай, мати відвела сина на кухню і плаче: "З ким ти одружився? З фронтовою... У тебе ж дві молодші сестри. Хто їх тепер заміж візьме?" І тепер, коли про це згадую, плакати хочеться. Уявляєте: привезла я платівочку, дуже любила її. Там були такі слова: "И тебе положено по праву в самых модных туфельках ходить..." Це про фронтову дівчину. Я її поставила, старша сестра підійшла і перед моїми очима розбила, казала: у вас немає ніяких прав. Вони знищили всі мої фронтові фотографії... Ох, моя ти діамантова, слів для того немає. Не маю я слів...
Харчувалися тоді по літерах, такі картки. Ми з чоловіком склали свої літери і поїхали їх отоварювати. Прийшли, це склад спеціальний, там уже черга, ми стали і чекаємо. І ось підходить моя черга, як раптом чоловік, який стояв за прилавком, перескакує через нього — і до мене, цілувати мене, обіймати і кричить: "Хлопці! Хлопці! Я її знайшов. Я її побачив. Так хотів зустріти, так хотів знайти. Хлопці, це вона мене врятувала!" І чоловік мій поруч стоїть. А це поранений, я його з вогню витягла. З-під обстрілу. Він мене запам’ятав, а я? Я хіба всіх запам’ятаю, їх скільки було! Якось на вокзалі інвалід зустрів: "Сестро! — впізнав. І плаче: — Гадав, зустріну, на коліна стану..." А ноги однієї в нього немає...
Набралися ми лиха, фронтові дівчата. І після війни перепало, після війни у нас була ще одна війна. Теж страшна. Якось чоловіки залишили нас. Не прикрили. На фронті по-іншому було. Повзеш — летить осколок або куля... Хлопці оберігають... "Лягай, сестричко!" — гукне хтось і сам на тебе падає, собою закриває. І куля вже його... Він — мертвий або поранений. Мене три рази так рятували.