У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Як вони дивитимуться нам у вічі? Я хотіла подивитися їм у вічі...
Я думала: що ж воно буде зі мною? З нашими солдатами? Ми все пам’ятаємо... Як ми це витримаємо? Які потрібні сили, щоб це витримати? Прийшли до якогось селища, діти бігають — голодні, нещасні. Бояться нас... Ховаються... Я, яка клялася, що їх усіх ненавиджу... Я збирала у своїх солдатів все, що в них є, що залишалося від пайка, будь-який шматочок цукру, і віддавала німецьким дітям. Зрозуміло, я не забула... Я все пам’ятала... Але дивитися спокійно в голодні дитячі очі я не могла. Рано-вранці вже стояла черга німецьких дітей побіля наших кухонь, давали перше і друге. У кожної дитини через плече перекинута сумка для хліба, на поясі бідончик для супу і щось для другого — каші, гороху. Ми їх годували, лікували. Навіть гладили... Я вперше погладила... Злякалася... Я... Я! Гладжу німецьку дитину... У мене пересохло в роті від хвилювання. Але невдовзі звикла. І вони звикли...»
Софія Адамівна Кунцевич,
санінструктор
«Дійшла до Німеччини... Від Москви йшла...
Я була старшим фельдшером у танковому полку. У нас "тридцятьчетвірки", вони швидко горіли. Дуже страшно. Я до війни не чула навіть пострілу з гвинтівки. Якось десь далеко-далеко бомбили, коли ми їхали на фронт, так мені здавалося: вся земля дрижить. Сімнадцять років було, щойно технікум закінчила. І так сталося, що я приїхала і відразу в бій. Вилізла з танка... Вогонь... Небо горить... Земля горить... Залізо горить... Тут мертві, а там волають: "Врятуйте... Допоможіть"... Такий мене жах пойняв! Я не знаю, як я не побігла. Як я не втекла з поля бою? Це ж так страшно, що слів таких немає, лише почуття. Я раніше не витримувала, а тепер вже можу переглядати стрічки про війну, але все одно плачу.
Дійшла до Німеччини...
Перше, що побачила на німецькій землі, — саморобний плакат біля самої дороги: "Ось вона — проклята Німеччина!"
Ми увійшли до селища... Ставні у всіх зачинені. Вони все кидали і тікали на велосипедах. Геббельс їх переконав, що росіяни прийдуть, будуть рубати, колоти, різати. Відчиняєш двері до будинку: нікого немає або всі лежать убиті, отруєні. Діти лежать. Вони стрілялися, труїлися... Що ми відчували? Радість, що ми перемогли і їм тепер боляче, як і нам. Почуття помсти. А дітей було шкода...
Знайшли одну стару.
Я їй кажу:
— Ми перемогли.
Вона заплакала:
— У мене два сини в Росії загинуло.
— А хто винен? Скільки у нас загинуло!
Вона відповідає:
— Гітлер...
— Гітлер сам не вирішував. Це ж ваші діти, чоловіки...
Вона тоді мовчить.
Дійшла до Німеччини...
Хотіла мамі розповісти... А моя мати померла під час війни з голоду, в них ні хліба, ні солі, нічого не було. А брат лежав у госпіталі важко поранений. Лише сестра чекала мене. Вона писала, що, коли увійшли наші війська в Орел, то вона всіх військових дівчат за шинель хапала. Їй здавалося, що я неодмінно буду там. Я мала повернутися...»
Ніна Петрівна Сакова,
лейтенант, фельдшер
«Дороги Перемоги...
Ви уявити собі не можете доріг Перемоги! Йшли звільнені в’язні — з візками, з вузлами, з національними прапорами. Росіяни, поляки, французи, чехи... Усі перемішалися, кожен ішов у свій бік. Усі обіймали нас. Цілували.
Зустріли російських дівчат. Я заговорила з ними, і вони розповіли... Одна з них була вагітна. Найгарніша. Її зґвалтував господар, у якого вони працювали. Змусив із ним жити. Вона йшла і плакала, била себе в живіт: "Ну, фрица додому не повезу! Не понесу!" Вони її вмовляли... Але вона повісилася... Разом зі своїм маленьким фрицем...
Ось тоді треба було слухати — слухати і записувати. Шкода, що нікому не спало на думку нас вислухати, всі повторювали слово "Перемога", а решта здавалося неважливим.
Ми з подругою їхали одного разу на велосипедах. Іде німкеня, як я пам’ятаю, троє дітей у неї — двоє в колясці, один поруч із нею, за спідницю тримається. Вона така змучена. І ось, ви розумієте, вона порівнялася з нами — стала на коліна і кланяється. Ось так... До землі... Ми не розуміємо, що вона каже. А вона прикладає руку туди, де серце, і на дітей показує. Загалом, ми зрозуміли, вона плаче, кланяється і дякує нам, що її діти залишилися живі...