У війни не жіноче обличчя

Прибуває поповнення. Молоді такі, гарні хлопці. Перед боєм дивишся на них і вже знаєш, що їх уб’ють. Я боялася нових людей. Боялася їх запам’ятовувати, з ними розмовляти. Тому що ось вони приїхали, і ось їх уже немає. Два-три дні... Дивишся, дивишся на них перед боєм... То ж сорок другий рік — найважчий, найважчий момент. Був випадок, коли з трьохсот душ нас залишилося наприкінці дня десять. І коли нас стільки залишилося, коли стихло, ми стали цілуватися, плакати, що ми наразі живі. Рідні всі одне одному. Поріднилися.

Перед твоїми очима людина помирає... І ти знаєш, бачиш, що нічим не можеш їй допомогти, у неї хвилини залишилися. Цілуєш її, гладиш її, ласкаві слова їй кажеш. Прощаєшся з нею. Ну, нічим ти їй більше не можеш допомогти... Ті обличчя в мене ось і тепер в пам’яті. Я бачу їх — усіх-усіх хлопців. Чомусь ось роки минули, а хоча б когось забула, бодай одне обличчя. Адже нікого не забула, всіх пам’ятаю... Усіх бачу... Нам хотілося самим їм могилки вибрати, своїми руками, але це теж не завжди виходило. Ми йшли, а вони залишалися. Бувало, забинтуєш всю голову, а він у тебе під бинтами помер. І його ховають із забинтованою головою. Інший, якщо він на полі бою загинув, він хоча б на небо дивився. Або помирає і просить: "Замкни мені очі, сестричко, тільки акуратно". Місто зруйноване, будинки — це, звісно, страшно, але коли люди лежать, молоді чоловіки... Ти не можеш віддихатися, ти біжиш... Рятуєш... Здається, що сил уже немає, більше ніж на п’ять хвилин їх у тебе вже не вистачить... Але ти біжиш... березень, перша вода під ногами... У валянки взуватися не можна, а я натягла і пішла. Цілий день в них повзала, до вечора вони стали такі мокрі, що не могла їх зняти. Довелося різати. І не захворіла... повіриш, моя діамантова?

Коли в Сталінграді скінчилися бої, нам дали завдання вивозити найважчих поранених на пароплавах, баржах до Казані, до Горького. Це вже весна, десь березень-квітень. Але стільки ще знаходили поранених, вони були в землі — в окопах, землянках, підвалах... Їх було так багато, я передати не можу. Це був жах! Ми завжди думали, коли виносили поранених із поля бою, що їх уже не залишилося, всіх відправили, в Сталінграді самому їх немає, а коли все скінчилося, то їх виявилося так багато, що не вірилось... Не можна уявити... На тому пароплаві, де я їхала, зібрали тих, хто без рук, без ніг, сотні хворих на туберкульоз. Ми мали їх лікувати, умовляти тихими словами, заспокоювати усмішкою. Коли нас посилали, то обіцяли, що ось відпочинете, казали, від боїв, це неначе за подяку, навіть за нагороду було. А виявилося, що це навіть страшніше, ніж сталінградське пекло. Там із поля бою ти витягла людину, надала їй якусь допомогу, віддала — у тебе впевненість: тепер добре, її відвезли. Ідеш, повзеш за наступною. А тут вони весь час перед твоїми очима... Там вони хочуть жити, вони рвуться жити: "Швидше, сестричко! Швидше, люба!" А тут вони відмовляються їсти, хочуть померти. Вони викидалися з пароплава. Ми їх стерегли. Охороняли. Я біля одного капітана навіть ночами сиділа — у нього не було обох рук, він хотів покінчити самогубством. І якось іншу сестричку не попередила, на кілька хвилин вийшла, і він кинувся за борт...