У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Белла Ісааківна Епштейн,
сержант, снайпер
«Випадок довоєнний...
Я була в театрі. Під час антракту, коли загорілося світло, я побачила... Усі його побачили... Піднявся шквал оплесків. Грім! В урядовій ложі сидів Сталін. Мій батько був заарештований, зник у таборах старший брат, незважаючи на це, я була в такому захваті, що у мене ринули сльози з очей. Я завмирала від щастя! Весь зал... Весь зал устав! Стояв і аплодував десять хвилин.
Така я приїхала на війну. Воювати. А на війні я почула тихі розмови... Уночі поранені курять у коридорі. Хтось спить, а хтось не спить. Розмовляли про Тухачевського, про Якіра... Зникли тисячі! Мільйони людей! Куди? Українці розповідали... Як їх до колгоспів заганяли. Утихомирювали... Як Сталін улаштував голод, називали вони його самі — голодомор. Збожеволілі матері їли своїх дітей... А земля там така багата, що посадиш прутик, верба виросте. Полонені німці її в посилки насипали і додому відправляли. Така вона жирна, та земля. Метр чорнозему. Родючого шару. Розмови були тихими... Напівголосно... ніколи таких розмов не було в групі, а завжди, якщо двоє. Третій зайвий, третій донесе...
Анекдот розповім... Розповім, щоб не заплакати. Отже, так... Ніч. Барак. Ув’язнені лежать і розмовляють. Питають один одного: "За що посадили?" Перший каже — за правду, другий — через батька... А третій відповідає: "Через лінощі". Як?! Усі дивуються. Розповідає: "Сиділи ввечері в одній компанії і розповідали анекдоти. Додому повернулися пізно. Дружина запитує: "Зараз підемо донесемо чи вранці?" — "Давай уранці. Спати хочу". А вранці за нами прийшли..."
Смішно. А сміятися не хочеться. Плакати треба. Плакати.
Після війни... Усі чекали рідних із війни, а ми з мамою чекали їх із табору. Із Сибіру... Як же! Ми перемогли, ми довели свою вірність, свою любов. Тепер нам повірять.
Брат повернувся в сорок сьомому, а тата ми не знайшли... Нещодавно я їздила до своїх фронтових подруг на Україну. Живуть вони у великому селі під Одесою. Стоять посеред села два обеліски: півсела померло з голоду, а всі мужики загинули під час війни. Дяк у Росії порахувати? Ще люди живі, йдіть і питайте. Таких, як ти, моя дівчинко, на нашу історію треба сотні. Щоб описати всі наші страждання. Море наших сліз. Моя ти дівчинко...»
Наталія Олександрівна Купріянова,
хірургічна медсестра
«РАПТОМ СТРАШЕННО ЗАХОТІЛОСЯ ЖИТИ...»
Телефон дзвонить і дзвонить. Нотую нові адреси, отримую нові листи. І не можна зупинитися, бо щоразу правда нестерпна.
Тамара Степанівна Умнягіна, гвардії молодший сержант, санінструктор:
«Ох, моя ти діамантова...
Усю ніч згадувала, збирала в пам’яті...
Прибігла я до військкомату: спідничка в мене з рогожки, на ногах прогумовані білі тапочки, вони, як черевички, із застібкою, це було наймодніше. Ось на мені ця спідничка, тапочки — попросилася на фронт, направили. Сіла на якусь машину. Дісталася до частини, це стрілецька дивізія, вона під Мінськом стояла, а мені кажуть, що дуже потрібна ти тут, мовляв, соромно чоловікам, якщо сімнадцятирічні дівчата воюватимуть. І так далі, що ворога невдовзі розіб’ємо, йди, дівчинко, до мами. Я, звісно, засмутилася, що не беруть на війну. І що я роблю? Іду до начальника штабу, а в нього сидить той полковник, який мені відмовив, і я кажу: "Товаришу начальнику ще вищий, дозвольте не послухатися товариша полковника. Я все одно додому не повернуся, з вами відступатиму. Куди я піду — німці вже близько". Так мене всі і звали потім: "Товариш начальник ще вищий". Це був сьомий день війни. Почали ми відступати...
Незабаром кров’ю вмилися. Поранених було дуже багато, але вони такі тихі, вони так терпіли, вони так хотіли жити. Усі хотіли дожити до дня перемоги. Чекали: ось-ось... Пам’ятаю, у мене все просочувалося кров’ю — до, до, до... Капці мої порвалися, вже йшла босоніж. Що я бачила? Під Могильовом бомблять станцію. І там ешелон із дітьми. Їх стали викидати у вікна вагонів, маленькі діти — три-чотири рочки. Недалеко ліс, ось вони біжать до того лісу. Відразу ж пішли німецькі танки, і танки пішли по дітях. Нічого від цих дітей не залишилося... Із цієї картини і сьогодні можна збожеволіти. Але під час війни люди витримували, з розуму вони спадали після війни. Хворіли після війни. А під час війни виразки шлунка зарубцьовувались. У снігу спиш, шинелька слабка, а зранку навіть нежиті немає.