У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
То ж була дружина чиясь. Її чоловік, напевно, воював на Східному фронті... У Росії...»
Анастасія Василівна Воропаєва,
єфрейтор, прожектористка
«У нас один офіцер закохався в німецьку дівчину... Дійшло до начальства... Його розжалували й відправили в тил. Якби зґвалтував... Це... Звісно, було... У нас мало пишуть, але це — закон війни. Чоловіки так довго без жінок обходилися, і, звісно, ненависть. Увійдемо до містечка чи села — перші три дні на грабіж і... Ну, звісно не озвучували... Самі розумієте... А через три дні вже можна було й під трибунал потрапити. Під гарячу руку. А три дні пили й... А тут-любов. Офіцер сам зізнався в особовому відділі — любов. Звісно, це — зрада... Закохатися в німкеню — в дочку чи дружину ворога? Це... І... Ну, якщо коротко, забрали в нього фотографії, її адресу. Звісно...
Я пам’ятаю... Звичайно, я пам’ятаю зґвалтовану німкеню. Вона лежала гола, граната засунута між ніг... Тепер соромно, а тоді я сорому не відчувала. Почуття, звісно, змінювалися. Одне ми відчували в перші дні, а інше — пізніше... За кілька місяців... До нашого батальйону... До нашого командира прийшли п’ятеро німецьких дівчат. Вони плакали... Гінеколог оглянув: у них там — рани. Рани рвані. Усі труси в крові... Їх усю ніч ґвалтували. Солдати стояли в черзі...
Не записуйте... Вимкніть магнітофон... Правда! Усе — правда! Вишикували наш батальйон... Цим німецьким дівчатам сказали: йдіть і шукайте, якщо когось упізнаєте — розстріляємо на місці. Без огляду на звання. Нам соромно! Але вони сиділи і плакали. Вони не хотіли... Вони вже не хотіли крові. Так і сказали... Тоді їм кожній дали по буханці хліба. Звісно, все це війна... Звісно...
Гадаєте, легко було пробачити? Бачити цілі... білі... будиночки під черепичним дахом. З трояндами... Я сама хотіла, щоб їм було боляче... Так... Хотіла бачити їхні сльози... Стати хорошою відразу неможливо. Правильною й доброю. Такою хорошою, як ви тепер. Жаліти їх. Для цього мені треба було, щоб десятки років минуло...»
А. Раткіна,
молодший сержант, телефоністка
«Рідна земля визволена... Помирати стало зовсім нестерпно, ховати стало зовсім нестерпно. Умирали за чужу землю, ховали в чужій землі. Нам пояснювали, що ворога треба добити. Ворог ще небезпечний... Усі розуміли... А вмирати так шкода... Уже нікому не хочеться...
Я запам’ятала багато плакатів уподовж доріг, вони були схожі на хрести: "Ось вона — проклята Німеччина!" Цей плакат запам’ятали всі...
І всі чекали цього моменту... Ось зараз ми зрозуміємо... Ми побачимо... Звідки вони? Яка в них земля, які будинки? Невже це звичайні люди? І вони жили звичайним життям? На фронті я не уявляла собі, що зможу знову читати вірші Гейне. Свого улюбленого Ґете. Я вже не могла б слухати Ваґнера... До війни — а я виросла в сім’ї музикантів — я любила німецьку музику — Баха, Бетховена. Видатного Баха! Усе це я викреслила зі свого світу. Потім ми бачили, нам показали крематорії... Табір Освенцим... Гори жіночого одягу, дитячих черевичків... Сіра зола... Її на поля вивозили, під капусту. Під салати... Я не могла більше слухати німецьку музику... Багато води спливло, поки я повернулася до Баха. Стала грати Моцарта.
Нарешті ми на їхній землі... Перше, що нас здивувало, — гарні дороги. Великі селянські будинки... Горщики з квітами, ошатні фіранки на віконцях навіть у сараях. У будинках білі скатертини. Цінний посуд. Фарфор. Я там уперше побачила пральну машину... Ми не могли зрозуміти: навіщо їм було воювати, якщо вони так добре жили? У нас люди в землянках туляться, а в них білі скатертини. Кава в маленьких чашках... А я лише в музеї їх бачила. Ці чашечки... Я забула розповісти про одне потрясіння, всіх нас потрясло... Ми пішли в наступ, і ось перші німецькі окопи, які ми захопили... Заскакуємо туди, а там у термосах ще гаряча кава. Запах кави... Галети. Білі простирадла. Чисті рушники. Туалетний папір... У нас усього цього не було. Які простирадла? Спали ми на соломі, на гілках. Іноді по два-три дні жили без гарячого. І наші солдати розстрілювали ці термоси... Цю каву...
А в німецьких будинках я бачила розстріляні кавові сервізи. Горщики з квітами. Подушки... Дитячі коляски... Але все одно ми не здатні були сподіяти їм те саме, що вони нам накоїли. Змусити їх страждати так, як ми страждали.