У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Нам важко було збагнути, звідки їхня ненависть? Наша зрозуміла. А їхня?
Дозволили посилати додому посилки. Мило, цукор... Хтось взуття посилав, у німців міцне взуття, годинники, шкіряні речі. Усі шукали годинники. Я не могла, мені було огидно. Я нічого не хотіла в них брати, хоча я знала, що мама з моїми сестричками живуть у чужій хаті. Нашу спалили. Коли повернулася додому, розповіла мамі, вона обійняла мене: "Я теж нічого не могла б у них узяти. Вони вбили нашого тата".
Томик Гейне я взяла в руки за десятки років після війни. І платівки з німецькими композиторами, які любила до війни...»
Аглая Борисівна Нестерук,
сержант, зв’язкова
«Це вже в Берліні... Зі мною був такий випадок: йду вулицею, а назустріч мені вискакує хлопчисько з автоматом — фольксштурм, уже кінець війни. Останні дні. У мене рука на автоматі. Напоготові. Він на мене подивився, закліпав і заплакав. І я не вірю собі — і в мене сльози. Мені так його шкода стало, стоїть пацан із цим автоматом безглуздим. І я його пхаю до зруйнованого будинку в підворіття, кажу: ховайся. А він злякався, що я його пристрелю зараз — у мене шапка на голові, незрозуміло, дівчина чи хлопець. За руку мене хапає. Реве! Я погладила його по голові. Він онімів. Війна — як не як... Так, я сама оніміла! Я ж їх усю війну ненавиділа! Справедливо-несправедливо, а все одно противно вбивати, особливо в останні дні війни...»
Альбіна Олександрівна Гантімурова,
старший сержант, розвідниця.
«Шкодую... Я не виконала одного прохання...
Привезли до нашого госпіталю одного німецького пораненого. Мені здається, це був льотчик. У нього було перебите стегно, і почалася гангрена. Якось так шкода мені його стало. Лежить і мовчить.
Я трохи німецьку мову розуміла. Питаю його:
— Пить хочеш?
— Ні.
Поранені знали, що в палаті німецький поранений. Він окремо лежав. Я йду, вони обурюються:
— Так ви ворогові воду несете?
— Він помирає... Я повинна йому допомогти...
Нога вся в нього синя, нічого вже не зробиш. Зараження моментально зжирає людину, людина згоряє за добу.
Даю я йому воду, а він на мене дивиться і раптом каже:
— Гітлер капут!
А це сорок другий рік. Ми під Харковом в оточенні.
Я питаю:
— Чому?
— Гітлер капут!
Тоді я йому у відповідь:
— Ти так думаєш і говориш тепер, бо ти тут лежиш. А там ви вбиваєте...
Він:
— Я не стріляв, я не вбивав. Мене змусили. Але я не стріляв...
— Усі так виправдовуються, коли в полон потрапляють.
І раптом він мене просить:
— Я дуже... дуже... прошу, фрау... — і дає мені пакет із фотографіями. Показує, що ось його мама, він, його брати, сестри... Гарна така фотографія. На звороті він пише адресу: — Ви будете там. Будете! — І це говорив німець у сорок другому році під Харковом. — Так ви киньте, будь ласка, це в поштову скриньку.
Він написав адресу на одній фотографії, а там був повний конверт. І я ці фотографії довго із собою возила. Переживала, коли під час сильного бомбардування загубила їх. Конверт пропав, коли ми вже увійшли до Німеччини..»
Лілія Михайлівна Бутко,
хірургічна медсестра
«Пам’ятаю бій...
У тому бою ми захопили дуже багато німецьких полонених. Були з-поміж них поранені. Ми перев’язували їх, вони стогнали, як наші хлопці. А сонце пряжить... Спекота! Знайшли чайник, дали попити. Місце голе. Нас обстрілюють. Наказ: терміново окопатися, замаскуватися.
Ми почали копати окопи. Німці дивляться. Їм пояснили: допоможіть, мовляв, копати, попрацюйте. Вони, коли зрозуміли, чого ми від них хочемо, з жахом на нас озиралися, вони так зрозуміли, що, коли викопають ями, ми їх поставимо біля цих ям і розстріляємо. Вони цього ждали... Треба було бачити, з яким жахом вони копали... Їхні обличчя...
А коли побачили, що ми їх перев’язали, напоїли водичкою і сказали їм, щоб ховалися в окопах, які самі вирили, вони не могли прийти до тями, вони розгубилися... Один німець заплакав... Це був літній чоловік, він плакав і ні від кого не ховав своїх сліз...»
Ніна Василівна Іллінська,
медсестра
Про твори з дитячими помилками і кінокомедії