У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
«Війна підходила до кінця...
Викликає замполіт:
— Віро Йосипівно, доведеться вам працювати з німецькими пораненими.
А на той час уже були вбиті два брати.
— Не буду.
— Але, розумієте, треба.
— Я не можу: в мене загинули два брати, очі мої їх би не бачили, я готова їх різати, а не лікувати. Зрозумійте ж мене...
— Це наказ.
— Якщо наказ, тоді я підкоряюся. Я — військова людина.
Я лікувала цих поранених, робила все, що треба, але мені було важко. Торкатися до них, полегшувати біль. Тоді я знайшла в себе перше сиве волосся. Саме тоді. Я їм робила все: оперувала, годувала, знеболювала — все, як годиться. Лише єдине я не могла робити — це вечірній обхід. Уранці ти перев’язуєш пораненого, слухаєш пульс, словом, дієш, як медик, а під час вечірнього обходу треба поговорити з хворими, запитати, як вони почуваються. Ось цього я не могла. Перев’язати, прооперувати — могла, а говорити з ними — ні. Я так і замполіта відразу попередила:
— Вечірнього обходу їм я не робитиму...»
Віра Йосипівна Хорева,
військовий хірург
«У Німеччині... У наших госпіталях вже з’явилося багато німецьких поранених...
Пам’ятаю свого першого німецького пораненого. У нього почалася гангрена, йому ампутували ногу... І він лежав у моїй палаті...
Увечері мені кажуть:
— Катю, йди подивися свого німця.
Я пішла. Може, кровотеча чи ще що. Він прокинувся, лежить. Температури немає, нічого.
Він так дивиться-дивиться, потім витягає маленький такий пістолетик:
— На...
Він говорить німецькою, я вже не пам’ятаю, але я зрозуміла, наскільки стало запасу шкільних уроків.
— На... — каже, — я хотів вас убивати, але тепер ти вбий мене.
Мовляв, що його врятували. Він нас убивав, а ми його врятували. А я не можу сказати йому правду, що він помирає...
Іду з палати і несподівано помічаю в себе сльози...»
Катерина Петрівна Шалигіна,
медсестра
«У мене могла бути зустріч... Я боялася цієї зустрічі...
Коли я навчалася в школі, а я навчалася в школі з німецьким ухилом, до нас приїжджали німецькі школярі. До Москви. Ми ходили з ними до театру, разом співали. Я в одного німецького хлопчика... Він так гарно співав. Ми з ним подружилися, я навіть у нього закохалася... І ось усю війну думала: а що, коли зустріну його і пізнаю? Невже він теж із-поміж цих? Я така емоційна, з дитинства надзвичайно вразлива. Дуже!
Якось іду полем, щойно бій прокотився... Своїх убитих ми підібрали, залишилися німці... Мені здалося, що він лежав... Ну, такий схожий молодий хлопець... На нашій землі... Я довго над ним стояла...»
Марія Анатоліївна Флєровська,
політпрацівник
«Хочете дізнатися правду? Я її сама лякаюся...
Один наш солдат... Як вам пояснити? У нього всі родичі загинули. Він... Нерви... Може, п’яний? Що ближче була перемога, то більше пили. У будинках і підвалах завжди можна було знайти вино. Шнапс. Пили і пили. Він узяв автомат і кинувся до німецького будинку... розрядив обойму... Ніхто за ним не встиг. Побігли... А в будинку вже самі трупи... Діти лежать... Забрали в нього автомат, зв’язали. Він матюками: "Дайте я сам застрелюсь".
Його заарештували і судили — розстріл. Я його жаліла, всі його жаліли. Він усю війну провоював. До Берліна дійшов...
А чи можна про це писати? Раніше не можна було...»
А. С-ва,
зенітниця
«Війна на мене чекала...
Як виповнилося мені вісімнадцять років... Принесли повістку: з’явитися до райвиконкому, взяти з собою на три доби продуктів, пару білизни, кухоль, ложку. Це називалося: мобілізація на трудфронт.
Привезли нас до міста Новотроїцьке Оренбурзької області. Стали ми працювати на заводі. А морози стояли такі, що пальто в кімнаті замерзало, візьмеш, воно важке, як поліно. Чотири роки без відпусток, без вихідних працювали.
Чекали і чекали, коли війні настане кінець. Остання крапка. О третій годині ночі шум у гуртожитку, прийшли директор заводу і решта начальства: "Перемога!" А я встати з ліжка не в змозі, мене посадять, а я назад падаю. Цілий день підняти не могли. Від радості, від сильного почуття мене паралізувало. Лише наступного ранку я встала... Вийшла на вулицю, мені хотілося кожного обійняти і поцілувати...»