Крига. Частини І–ІІ

Мова для опису нашої поведінки існує, оскільки цю дійсність зазнають чимало людей, і вони можуть обговорити між собою чиюсь демонстративну ввічливість або чиюсь faux pas. Мови для опису мене самого не існує, оскільки цієї дійсности не зазнає ніхто, крім мене.

То була би мова для одноосібного вжитку, мова, яку годі висловити, годі записати. Кожен мусить створити її сам. Більшість людей, — переконаний, що сливе всі, — до самої смерти на це не спроможні. У кращому разі, вони повторюють подумки чужі описи власної особи, виражені отією похідною мовою, — мовою іншого ґатунку, — або уявляють собі, що би нею про себе сказали, якби дано їм було поглянути на себе ззовні.

Щоби будь-що про себе сказати, вони мусять стати чужими самим собі.

Моє життя реґулює принцип сорому. Я не маю кращих слів, щоб висловити цю істину.

Жебрак простягає руку в благальному жесті, я маю гроші, можу йому подати, бодай п’ять, бодай дві, бодай одну копійку, ніхто інший не дивиться, ми лише вдвох, я і жебрак, — я нічого не даю, розвертаюся і хутко йду геть, ховаючи голову в плечі.

Хто розбив банку з варенням? Мати підвищує голос. Хто розбив? Не я, і не маю поняття, чи винен Болек, чи Емілька, але мати питає знову й знову, й тоді я твердо вказую на Болека. Він.

Сміх у товаристві, усі глузують зі спільного знайомого, якого тепер тут з нами, звісно, немає, один за одним згадуємо про його слабкості, про те, що його компрометує. Я підводжуся, не сміюся, насуплені брови й стиснуті губи, я підводжуся і… як вам не соромно!

Красавица клеїться до мене, висне на плечі, осувається мені на груди, на поділ, коли дрожки сповільнюються і зупиняються під брамою кам’яниці, де я винаймаю покій з Ківайсом, а Ківайс у далеких родичів у провінції, і покій вільний, п’яне дівча хихоче, гризучи мені ґудзик сурдута, — візниця обертається, підморгує мені: допомогти, вельможний пане? Глипаю з жахом. Втискаю йому в жменю зім’ятого рубля. Відвези цю блядь, куди скаже! Скидаю з себе девушку, вистрибую з дрожок і тікаю у глиб тьмяної брами.

У лісі, за дідусевим селом, біля вивернутого з коренем дерева лежить стерво сарни. Надгризене хижаками й стерв’ятниками, під чорним балдахіном мух. Нікому не кажу, приходжу щоранку й щовечора, штурхаю палицею, перевертаю, придивляюся, як знову обсідають її комахи, як м’ясо змінює колір, а з туші витікають тьмяні рідини, поволі просочуючись у землю. Де я проводжу стільки часу? — питає дідусь. Я брешу. Він бачить, що я брешу. Куди я ходжу? — питає. Я мовчу. Він лупцює мене ременем. Я плачу. Не кажу правди, нічого не кажу. Усеньке літо я ходжу лісом, шукаючи мертвих тварин, ношу з собою велику палицю, як дрючок. Б’ю падлину тією палицею в тупому безпам’ятстві, аж гнилизна відходить від кістки. А маєш! А маєш! А маєш!