Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0
- Автор: Старицкий Михаил Петрович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Облога Бушi (Iсторична повiсть з часiв Хмельниччини0». Краткое содержание книги:
У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого.
На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку».
З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка).
Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський».
Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.).
Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.).
Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери.
1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях.
Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі.
Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.).
У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого.
Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни».
Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії».
Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.
— Гармашi, пильнуй! — командував Шрам. — Набивай бабiв дрiбною картоплею, а панiй — галушками, а гакiвницi й плющихи — горохом, наводь усi метко на тамту площину, пiдготуй на змiну набої, i як махну люлькою — шквар!
— А в вас, хлопцi, чи рушницi готовi, чи на поличках є порох? Оглядiть, пiдсипте сухого! — обернувся до козакiв, що за возами засiли, пан сотник.
— Усе, батьку, напоготовi, тiльки гукни! — вiдмовили з-поза маж веселi обличчя, хочай очi їм блимали лиховiсним вогнем.
Батава дiйшла до вузької перейми, зупинилась у непевностi, боячися пастки; але, завваживши, що далi шлях ширшав i що, дасть бiг, не буде жодної вiдсiчi, рушили наперед.
А Шрам за ворогами пильно зорив, i коли останнi зайшли на площину, вiн махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, i здригнули, задзвенiли залiзом вози, iз пащiв у баб i панянок вибухнули довгими цiвками густi клубища бiлого диму i розiслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, рiжучи з виском i свистом сполохане жахом повiтря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвiй змiшав i зiм'яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грiзну, а тепера розметану i повалену в порох, — сотнi молодих, жизнедужих побратимiв скошено рукою кревних братiв, i осквернилася рiдною кров'ю омита земля, i повисли в повiтрi крики на пробi, i лемент, i обiрваний стогiн…
Збилася в купу юрба i почала давить один одного; iншi зривалися з узбочi у провалля, iншi кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехiд, а новий вибух з баб i панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму i жаху кидали безталаннi геть зброю, кидалися ослiп зi скель, ринули у плин по крижанiй водi i, задубiвши, зразу пускалися на дно…
— Tausend Teufel! — покрикнув нiмецький проводир. — Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять!
— До зброї! Бiгцем! — розляглася i в другiм мiсцi команда.
Звиклi до послушенства i до бойового вогню нiмцi рушили першi, а за ними пiшли й поляки. При виходi з другого ще вужчого, переходу зустрiв їх вибух гарматний i вчинив жаховиту руїну; чавун i свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кiстки, обляпували мазкою живих; охопленi жахом мiзернi купки вганялися i в ставок, i в провалля, i вперед… Але ледве надбiгли кiлька крокiв завзятi, як пiдпали пiд перехресний вогонь з гакiвниць i плющих який нiвечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись i нiчого не бачачи в диму, навмання, ослiп все ще ринули до окопищ.
— А нуте, хлопцi, тепера наша черга! — крикнув сотник i двiстi жерел, виставившись iз-за окопищ, затрiскотiло у перса недобиткiв могутньої сили.
Розсатанiлi, з скаженим жахом на обличчi, злиденнi останки кинулись у рiв, а звiдтiля поп'ялись на вали… I вони, сп'янiлi вiд помсти, таки дiстали б мети, i не одна б козача душа попрощалася з бiлим тiлом, коли б не пошклила валiв ожеледиця: забiсованцi кидались на окопища i склизили шкереберть у рiв, збиваючи з нiг товаришiв.
— Гляньте-бо, хлопцi, як ляшки-панки скобзаються! — смiявся сотник.
— Занятно! Го-го-го! — реготiли хижим реготом козаки кепкуючи над нiмцями та ляхами. — А нуте, нуте! Поскобзайтесь трiшечки ще, а ми вам носи пiдлатаємо.
— Агов, хлопцi! Локшiть їх упень! — крикнув сотник i випалив iз пiстоля у нiмецького ватажка, що кричав мов скажений:
— Donnerwetter! Бийте тих хлопiв!
Молодий бiловусий нiмчина тiльки руками розвiв i навзнак упав нерухомо.
Почалась рiзанина, та ненатла, огидна, звiряча рiзанина коли чоловiк, сп'янiлий вiд кровi, розсатанiлий вiд гвалту, запiнившись, з хижим реготом б'є нещасного, безоружного брата, що плазує край нiг i благає, на бога, пощади.
А з вишнього замка, з дзвiницi, назустрiч звитяжному галасу i стогону бездольних скональцiв линув урочистий дзвiн i велебний псалом славословцiв до господа, i всi отi згуки разом неслись за крайницi життя, аж до небесних осель бога любовi та ласки…
V
Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої пiшаницi i з нетерплячкою чекав тої митi, коли вона, проминувши залому, стрiмголов кинеться на вали i розчавить жменю безглуздої рванi, що зважилась його незчисленнiй, необорнiй потузi опiр давати. А бути може, отi злиденнi тхори повтiкали i хоробра батава перейде без постраху Бушу i придбає Лянцкоронському довiчну неславу за його полохливi, пiдслiпi поради? Це зовсiм можливо: нi пострiлу, нi погуку, нi шелесту… А це враз несподiвано з далеких валiв вибухнуло i покотилося два поклуби бiлого диму, а за хвилину здвигнулася земля i розлiгся грiм у повiтрi аж до темного лiсу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кiнь пiд Потоцьким убiк i захрiп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман вiд подиву й стямитись, як гримнув знову гуркiт другий, а потiм i третiй…
Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопiв до доброї вiдсiчi, що не дав розпорядку припасти на пригоду пiдмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослiвно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи пiдлатать його своїм досвiдом.
Коли ж по малiм часi прибiгло з боїща п'ять чоловiка i довело, що все послане вiйсько погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат i повстанцiв, то скаженiй лютостi коронного гетьмана не було й краю: i забруднений гонор, i ганебна публiка, i жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем i обарвили червоно-синiми плямами блiдi його щоки. Вiн пройняв до кровi острогами коня i полетiв навзаводи до польного гетьмана.
— Панська вельможнiсть не домислилася дати пiдпомоги? — накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшинi генеральнiй на Лянцкоронського зiпхнути вину.
— Ясний граф на теє наказу менi не поставив, — вiдповiв з уїдливим усмiхом Лянцкоронський.
— Коли дав я наказа до штурму, то мається розумiти, що решта виника iз його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступiнь!.. — розпалявся Потоцький. — Гадаю що на те ясновельможного пана i озброїла владою Рiч Посполита аби йогомосць пантрував за боями.
— Але ясний граф вiдхилив мої розпорядки, i йогомосць, — пiдкреслив ущипливо Лянцкоронський, — зауважив менi, що вiдповiдає за все гетьман коронний, а польний тiльки має пильно справляти його накази, отож я їх до цяти справив…
— Не час тут, пане вельможний, до елоквенцiї, а час до поновлення честi нашої славетної зброї i до вiдплати отим гадюкам за смерть стiлькох лицарiв мужнiх, до вiдплати такої страшної, вiд якої б здригнулося й пекло! — Очi у графа Потоцького аж яскрiли пiд запалом хижого сказу, а синi губи крилися бiлою пiною. — Але їх там не жменя; панську вельможнiсть ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цiлi полки чортяки того Богуна з немалим числом i гармат.
— Там, ясний графе, нема Богуна, — це менi досконально вiдомо, — вiдповiв Лянцкоронський трохи недбало i згорда. — Там засiла манесенька купка завзятцiв; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжнiй мiсцинi дужа позицiя i що шкода на цю забавку тратить час i людей.
— Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! — крикнув Потоцький i аж посинiв.
— Коли то необорна воля яснiйшого графа, то тра повести справу уважно, запобiгши напад гарматним вогнем
— Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвiть на повiтря, чинiть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса, а тi, що впадуть у руки живцем, щоб корчились i скавчали вiд нелюдських тортур.
— Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу…
— До вечора! — заносливо крикнув Потоцький i вiд'їхав навзаводи, не бажаючи нiяких суперек вислухати.
Лянцкоронський дав наказ воєводi Чарнецькому незабаром на кам'янiй греблi уставити дванадцять далекосяжних гармат i почать безупинно ними по валах грюкати.
— Хочай ця позицiя для пострiлiв i гожа, — зауважив Чарнецький, — але захисту для гармат тут нема i дати його неспромога, а це небезпечно.
— Правдiсiнько так, — згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б спорудити землянi захисти ген там на площинi, але граф править конечне, аби сьогоднi мiсто добути, ergo non possumus.