Українська дивізія «Галичина»

Великим недоліком вишкільного табору «Гайделяґер» було те, що він був відкритий і розташований недалеко від Галичини. Кожної неділі до табору сунулася справжня «мандрівка народів». Це були друзі й рідні, які приїздили відвідувати добровольців. Вони привозили з собою неймовірну кількість харчів і горілки. Прийняття і частування набирали небачених розмірів. Пізніша заборона цивільним особам вступу до табору малощо допомогла, бо вояки зустрічали відвідувачів на станції в Дембіці або у сусідніх лісах. Перебуваючи у такій «родинній атмосфері» недалеко рідних земель, українці не розуміли важливости їхніх завдань. А до гарту вояцького життя треба було серйознішого підходу. Близькість рідних сторін також сприяла дезертирству. Тому командування Дивізії заздалегідь зробило заходи перенести Дивізію до Німеччини, де у закритому таборі були кращі приміщення та сприятливіші можливості до навчання. Реалізація перенесення зволікалася через брак вільного табору в Німеччині.

Легка доступність до табору «Гайделяґер» сприяла також діяльності Української Повстанської Армії, яка неприхильно ставилася до Дивізії через німецьку політику на Україні. Щоправда, до відкритого зудару не дійшло, але УПА різними засобами ширила пропаґанду проти Дивізії. Вона намагалася спинити зголошування нових добровольців, а вже призваних вояків хотіла перетягнути до своїх лав. Для своїх цілей УПА не відмовлялася і від метод тиску. З часом ставлення УПА до Дивізії трохи змінилося, але в основному залишилося без ґрунтовних змін.

Допомога родинам призваних до Дивізії вояків також була незадовільна. В цій справі до Дивізії надходило багато скарг, і Дивізія робила, що могла, щоб змінити цей стан. Більшість вояків Дивізії походила з біднішої верстви, і тому їхні родини були дуже зацікавлені в такій допомозі. З метою наладнання цієї справи Дивізія відрядила спеціяльних старшин до компетентних німецьких установ і до Військової Управи. Без сумніву, що в деякій мірі справу допомоги саботували нижчі польські урядовці, але й самі українці де в чому завинили. Не зважаючи на постійні заклики й вказівки, українці не надсилали відповідних заяв на допомогу або їх не виповняли докладно.

Велике значення для Дивізії мали священики. За малими винятками, в Дивізії служили глибоко релігійні греко-католики. Львівський Митрополит Андрей Шептицький, який прийняв на авдієнції командира Дивізії, був великим її приятелем. Його близький співробітник митрат професор д-р Василь Лаба взяв на себе духовну опіку Дивізії і мав в цій галузі великі заслуги. Усі частини Дивізії його радо вітали, а його Служби Божі в більші свята залишаться в пам'яті назавжди. Кожний полк і самостійний курінь Дивізії мали своїх священиків, які підлягали головному священикові о. Михайлові Левенцеві в штабі Дивізії. Для вояцтва відправлялися Служби Божі кожної неділі і кожного свята. Тому що греко-католицькі свята припадають на два тижні пізніше від протестантських, а до того їх є значно більше, ніж протестантських, вирішено святкувати тільки українські свята. Таким чином використовувано більше часу для військових зайнять.