Українська дивізія «Галичина»
- Автор: Гайке Вольф Дітріх
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Братствo кол. Вояків 1-ої УД УНА
- Переводчик: Роман Колісник
- Жанр: История
Электронная книга - «Українська дивізія «Галичина»». Краткое содержание книги:
У поточних звітах до Берліну писалося, що цю проблему можна вирішити лише призначенням до Дивізії більшої кількости добрих і досвідчених німецьких старшин і підстаршин. Пропонувалося також, щоб ті німецькі старшини й підстаршини виконували службу в Дивізії тимчасово, тільки впродовж її формування і вишколу.
Коли українські старшини й підстаршини повернуться із шкіл, німців можна буде перенести до інших частин. Але всі ці прохання не мали успіху. Щоправда, ці відмови були спричинені загальним браком німецьких старшин і підстаршин, які гинули на всіх фронтах, але з таким станом треба було рахуватися ще перед згодою на формування Дивізії. Такі обставини створювали напружену атмосферу, яка призводила до таких закидів, як: «брак доброї волі», «брак хотіння» тощо. Лише час від часу прибували поодинокі німецькі старшини або підстаршини, але, на жаль, більшість з них не відповідала вимогам Дивізії. Брак фахового знання, погані риси характеру, нахил до пияцтва - це були часті явища серед цих дуже молодих і недосвідчених німецьких старшин і підстаршин.
Тим часом в інтересі Дивізії треба було висилати до старшинських і підстаршинських шкіл якнайбільше українців. Негайно було відряджено до шкіл близько 600 кандидатів на старшин і 200 на підстаршин. Крім цього, близько 100 підстаршин перебувало на короткотривалих курсах в Дивізії. Та й це нелегко вдавалося, бо спершу треба було побороти ставлення командира Дивізії, який уважав, що кандидат перед відкомандируванням до школи мусить спершу виправдати себе на фронті.
Одначе найбільшою персональною трудністю було одержання достатнього числа доброго німецького основного особового складу, який мав творити так званий «німецький кістяк» ("Korsettstange") Дивізії. Треба було також виявити багато вміння при заміщуванні командних постів Дивізії, щоб зберегти відповідну пропорцію між німцями і українцями. Спершу німецькі політичні кола плянували зайняти німцями тільки штаб Дивізії, але з вищезгаданих причин, головне через брак відповідно вишколених українських старшин, ці рамки довелося поширити. На жаль, було обмаль українських старшин, яких після деякого тактичного навчання можна було призначити командирами частин. [11] Але й до цих, що були, Фрайтаґ мав таке велике упередження, що годі було сподіватися, щоб він їх призначив на пости командирів. Він їх призначав на нижчі пости. Послідовно деякі з них відмовлялися від служби в Дивізії, мовляв, вони зголосилися до Дивізії як командири куренів, і на такі пости вони повинні бути призначені. В разі потреби, на початку повинні були їм призначити по одному доброму німецькому старшині на помічника. Очевидна річ, Фрайтаґ мав би право тих з них, які виявилися непридатними, звільнити з служби за браком кваліфікації або притягнути до відповідальности через явні порушення порядку. Фрайтаґ мав однак інший погляд на цю справу. Він хотів мати в Дивізії від самого початку добре вишколених, у модерній воєнній науці досвідчених командирів і тому він рішив призначити на пости командирів німецьких старшин. Все ж таки і тоді Фрайтаґ повинен був призначити до штабу Дивізії і до командирів поодиноких частин українських старшин на навчання. В цьому напрямі робилося постійні заходи, але Фрайтаґ не брав їх до уваги до самого кінця існування Дивізії. Це на Дивізії неґативно відбилося, бо в ній не було добре вишколених українців, які були б ознайомлені з усіма питаннями командування Дивізії. Це виявилося особливо після капітуляції, коли німецькі офіцери залишили Дивізію або їх альянти відділили від українців. А якщо йшлося про плянування на довшу мету, коли Дивізія мала б стати ядром української національної армії, то до підготови нових старшинських кадрів треба було приступати всіма засобами. Це важливе завдання Фрайтаґ зовсім занедбав, трактуючи Дивізію лише як бойову одиницю, хоч на це не раз йому зверталося увагу.
[11] Під час боїв під Бродами в Дивізії було тільки два вищі бойові командири-українці: майор Микола Палієнко - командир дивізіону важкої артилерії та сотник Михайло Бриґідер - командир 1-го куреня 29-го полку. Палієнко згинув під Бродами, а Бриґідер був згодом відряджений з Дивізії.