Вакансія для диктатора

— Ви надзвичайно розумна жінка, Неллі, — усміхнувся комендант резиденції. — Безумовно, мене турбують два запитання. І перше: де мої люди, що поїхали разом із вами?

— А ви їх досі не знайшли? — здивувалася чемпіонка. — В кущах лежать край дороги. Він убив їх обох.

— Як — убив? У нього ж... — почав говорити й затнувся

— Так, пістолет не стріляв. Той, що ви дали. А в нього був інший — маленький, іменний. От з того він їх обох і поклав. Швидко, за секунду. Взяв у одного пістолет, пальнув у небо: «Бачиш, — каже. — Стріляє. А цей — ні. Бо нас на розстріл везли». А коли нас джип наздогнав, він вискочив та почав відстрілюватись. А я думаю: досить з мене, перелізла на місце водія й поїхала звідти. І просто до вас...

— І друге запитання, — м’яко сказав Ванін. — Куди він планував їхати?

Вона знизала плечима.

— Ну, погодьтеся, така людина не робитиме нічого навмання. Якщо поїхав — отже мав якийсь маршрут.

— Чесне слово, я не знаю, — щиро відповіла Нел-лі. — Він нічого не казав.

— А до цих подій які у нього були стосунки з офіцерами охорони? — вів свій ненав’язливий допит полковник.

— У нього — з офіцерами? — здивувалася жінка. — Він крізь них стіни бачив. Вони не були для нього об’єктом стосунків.

— Можливо, з кимось про когось із них розмовляв, щось казав?

— Було, — згадала вона. — Якогось капітан-лейтенанта Колдобіна збирався особисто розстріляти за якийсь термінал.

— Він це вам казав? — уточнив Ванін.

— Черговому офіцеру.

— Ясно. А чи не міг він тут, на об’єкті, когось знати раніше? До кого міг при потребі звернутися по допомогу.

— Я такого не помітила, — чесно відповіла чемпіонка.

З інтонацій голосу полковника та виразу його обличчя Неллі зрозуміла, що не змогла допомогти йому, але не надто переймалася: сказала ж усе, що знала. А ще вона здогадалася, що потрібна не так Ваніну, як, радше, його начальству, для якихось своїх ігрищ, а раз так, то принаймні поки їй нічого не загрожує.

Половник сидів, дрібними ковточками пив каву, роблячи вигляд, що смакує, але з того, як спухли вени в нього на скронях, як дрібними бісеринками поту просякла шкіра на лобі, жінка зрозуміла, яка напружена мозкова робота відбувається в його черепі. Що йому треба зараз вийти і щось доповідати губернатору. А тому, не виключено, — ще вище. Судячи з усього, щось у них йде не так, як вони задумали, — он як колотяться: і губернатор тут, і якісь мордані з лампасами, і цивільні з незапам’ятовуваними лицями — мабуть, зі служби федеральної безпеки. В тому, що Ваніна зроблять в усьому винним або одним із винних, у неї жодних сумнівів не виникало. Йому треба якийсь час, щоб обдумати своє становище й форму доповіді. Вона взяла кавник і підлила йому кави. Почекала ще кілька хвилин, а тоді зробила наївний вигляд і запитала:

— А чому він після того, що сьогодні сталося, усім наказав називати себе цим дивним прізвищем?