Вакансія для диктатора

— Тут ніхто не їздить, — пояснив капітан. — Ми цією дорогою користувалися, коли полювання керівництву забезпечували. Тут блок-постів немає, і вона на картах не позначена. Здається, Ванін її не знає, а той столичний хлюст Ранцев — напевне про неї й не підозрює.

Втікачі повернули на просіку і швидко пройшли ще метрів п’ятсот. Те, що побачив там на дорозі «Ільїн», його здивувало неймовірно, він аж перепитав:

— «Вілліс»?

— Він, рідненький! — підтвердив молодик.

Це було диво якесь, навіть старший бачив такі авта лише в кіно чи на парадах ретроавтомобілів. А ще на виставі реконструкторів, котрі розігрують історичні битви, використовуючи автентичний антураж. Такі машини з 1942 по 1945 рік поставляла Радянському Союзу Америка як військову допомогу, а потім майже всі забрала назад відповідно до закону про Ленд-ліз[2].

— Дід з війни привіз, — пояснив Кондрашов. — Покатався років десять, а коли сталася якась поломка, не знайшов деталі, заштовхав у сарай, та так і не зібрався відремонтувати — помер у шістдесятому році від старих ран. Батько тоді хлопчиком був, а виріс — теж якось руки не дійшли, він був людиною зайнятою...

— Був? — перепитав «Ільїн».

— Він помер недавно, — сухо сказав капітан.

— Вибач, Юрію, — сам незчувся, як назвав попутника на ім’я старший.

— Нічого, — так само стримано відповів той; було очевидно, що на цю тему він розмовляти не хоче.

«Вілліс» завівся з першої спроби й завурчав таким упевненим голосом, що одразу стало зрозуміло: він не тільки живий, він абсолютно здоровий. Авто рушило, й капітан повів свою розповідь далі:

— Ну от. Батько, як я подорослішав, каже: забирай машину, доводь до пуття. Я кинувся запчастини шукати: та де там, сімдесят років пройшло! Самої компанії «Вілліс» давно нема, запчастини рідкість, та й ті або з розбирання, або лютий контрафакт, нашими умільцями десь в гаражі на коліні зроблений. Оригінальні деталі зустрічаються вкрай рідко й коштують стільки, що на капітанську зарплату годі й думати їх купляти. Щоправда, ці «Вілліси» ще на заводах Форда робили за ліцензією, але, погодьтеся, я зі своєю роботою листи до Америки писати не можу. А тут нагода — переобладнували в одній майстерні для нашого автогосподарства «УАЗ», на котрому ви ото їхали. Так від нього лише кузов ульяновський залишився — усе начиння імпортне. То я там домовився і своє авто завіз. Теж в добру копійчину стало, бо міняли все: двигун, коробку, підвіску, навіть колеса. Хотіли й кермо поміняти, та я не дав — має виглядати автентично.

Просіка перетинала ґрунтовку, і Кондрашов упевнено повернув на неї ліворуч:

— Ще кілометрів п’ять, і можна вважати — прос­кочили.

— А де ж кар’єр, який мене зупинив? Має бути десь тут...

— Тут і є, просто та дорога, котрою ви їхали, обходить його з правого боку, а ця — з протилежного. Якраз там стаціонарний пост з бойовим розрахунком. Там навіть БРДМ є. Це розвідувальний броньовик, — для чогось пояснив він.