Вакансія для диктатора

— Товаришу...

— Ільїн, Віктор Іванович, — з показною гідністю звівся на ноги той і, обтрушуючи з одягу листя та землю, кинув: — Вільно. Тебе як звуть, капітане?

— Юрій Кондрашов.

— А чому ти мене захищаєш?

Кутик рота капітана ледь помітно смикнувся, а в очах заграли злі вогники. Він зиркнув на «Ільїна» й твердо відповів:

— Я ж присягу давав.

Той нічого не сказав, подумавши: «Присяга — це добре, та я готовий заставлятися, що в тебе є якісь свої мотиви, і бажано мені знати, які».

Натомість запитав Кондрашов:

— А де Неллі Азатівна?

— Поїхала далі, — махнув кудись у невизначеному напрямку «Ільїн». — А я прикривав її відхід. Вони навіть не погналися, і це ще раз підтверджує, що їм потрібний був я, а не вона.

— Це правда, потрібні ви, — підтвердив капітан. — А не стали гнатися, бо на п’ятнадцять кілометрів від того місця, де ви їх зупинили, нема жодної розвилки, нікуди не звернеш, а на першому ж перехресті — стаціонарний блок-пост. Тут же закрита зона довкола резиденції.

«Віктор Іванович», почувши це, нічого не сказав, лише похитав головою. Власне, а що може їй загрожувати? Для чого їм вона без нього? Хіба що — його шантажувати.

— Треба прибрати тіла, — запропонував Кондрашов, і вони до западини, де знайшов смерть майор Молодцов, стягли решту трупів. Слух не підвів старого спеца: їх було таки чотири — у одного, — це напевне той, що стріляв біля валуна, — була добряче розбита голова. «Ільїн» випадково поцілив йому в голову здоровенною каменюкою, котру кинув, аби відволікти, і нокаутував. А от з пістолета він не влучив жодного разу. «Гнів — поганий помічник», — згадав він банальну істину. Вони так-сяк закидали тіла хмизом, після чого капітан сказав, що слід йти звідси, і якомога швидше. Тут «Ільїн» відчув, що йому якось мерзлякувато, щоб не сказати — зимно. Він сходив і підібрав свою одежину, кинуту під час бою.

— До речі, ви не всіх маячків позбулися, — повідомив капітан, побачивши його вдягненим, і витяг з нагрудної кишені куртки старшого чоловіка маленький, розміром із коробку сірників, прилад.

— Що це? — спитав «Ільїн».

— GPS-трекер, дозволяє відстежувати ваші пересування з точністю до десяти метрів.

— А що, нічого більш доладного не вигадали, таку бандуру заперли? В наші часи, пам’ятаю, радіомаячки менші були.

— Так і зараз різні є, — гмикнув молодий, — просто вас ніхто відстежувати не збирався, десь тут застрелили б у глухомані, а тіла поховали. Ви ж самі розумієте... Це я, коли проводжав вас із Неллі Азатівною на госпдвір, вкинув вам до кишені, що під руку трапилося, щоб можна було вас знайти. Тепер воно більше не треба, — сказав він і деактивував пристрій. — Ходімо, нам нема чого тут залишатись, — і пішов просто в гущавину, показуючи дорогу.