Вакансія для диктатора

Змішаний ліс переходив на рідколісся, і це не подобалося втікачеві. Він від самого початку сподівався заховатися десь, пропустити погоню й у неї за спиною тихенько забратися геть, але тут тайга не нагадувала дрімучі нетрі із завалами вітролому, з вивернутими з корінням деревами, її, як на те, кілька років тому якісно почистили лісники. «Віктор Іванович» пробіг ще метрів тридцять, опинився на узліссі й зрозумів, чому його виганяли саме сюди: прямо перед ним стрімко падало вниз урвище закинутого кар’єра. Крутий — без спорядження не злізти — бескид тягнувся і праворуч, і ліворуч, здавалося, аж до небокраю. Подітись не було куди.

«От і все», — подумав «Ільїн». Він сів на старий чорний товстий пень, певне, дубовий, бо постарів, а не згнив. «От і все: жив-служив, а перед тим до школи ходив, спортом займався... Як вчора було». Так, спортом: перед очима спливло обличчя його першого тренера з секції східних єдиноборств. Той завжди казав: «Спочатку поразка відбувається у нашій голові. Варто на неї погодитися, і вона настає дуже швидко! А якщо ти не погодився, її може не статися!» Усе життя сповідував це правило в спорті, — он чорний пояс колись заробив, — і житті. Ніколи не здавався. А тут — мало нюні не розпустив. Чого б це із такою зброєю та майже чотирма десятками набоїв не повоювати? Ще подивимось, хто кого! Поки є хоч один патрон хоча б в ПСМі, гру не закінчено!

Він заліг за пень, наготовив свою «Гюрзу», майже одразу побачив праворуч у просвіті між негустими деревами силует людини, що тихо рухалася, тримаючи пістолет напоготові, й прицілився. От зараз плавно спустимо гачок і... Та раптом — пум-пум-пум — хтось випередив «Ільїна», зрізавши переслідувача короткою чергою з якогось нестандартного («калаш» будь-якої модифікації «Віктор Іванович» змолоду безпомилково пізнавав на слух) автомата. Хто цей невідомий рятівник, що прийшов на допомогу в найскрутніший момент, і на що очікувати в результаті його появи, розмірковувати часу не було. «Ільїн» уп’явся поглядом у далечінь: десь там зачаїлися ще двоє озброєних ворогів.

Пум-пум-пум — знов видав коротку чергу невидимий автоматник, і йому відповіли декілька пістолетів. «Ільїну» здалося, що три, але такого бути не могло: в джипі сиділо п’ятеро, одного він завалив у кабіні, ще одного — біля валуна, і одного тільки-но поклав невідомий стрілець. Виходить, залишилося двоє, а на слух здається — вогонь ведеться з трьох позицій. Він не став гадати, скинув куртку й поповз, ховаючись, як колись учили, в складках місцевості, на звук пострілів.

Добре все ж, що, поспіхом забираючись з державної дачі — так скромно називалася комфортабельна заміська резиденція місцевого губернатора, він здогадався вбратися в темні брюки та светр, і тепер не кидався у вічі, переповзаючи по землі у незнайомій гущавині.