Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— І до речі, Білле, мало не забувся, — Артур пригальмував біля довгого муру, що оточував світлі кам’яні споруди. — Я тут поміняв ім’я.
— Поміняв ім’я? — здивуванню Білла не було меж.
— Точніше скоротив, — уточнив Артур. — Замість довгого Артур Бабицький взяв менше Арт Беббіт.
— Навіщо?
— Розумієш, прізвище Бабицький одразу видає моє єврейське походження, а ти знаєш, як у нас ставляться до євреїв.
— Що за маячня? — Титла обурився. — Бабицький — українське прізвище.
— Ну, ти ж не будеш кожному це пояснювати. А від імені Артур просто тхне бабусиними блінчес, а я не хочу ускладнювати собі кар’єру. Ти ж також не хочеш примушувати людей виговорювати оце жахливе Во-ло-ди-мир, а звешся Біллом. Так що май на увазі, Артур Бабицький залишився у Нью-Йорку, а тут є Арт Беббіт. Арт Беббіт — непогано звучить?
— Нормально, — знизав плечима Володимир-Білл. Друзі вийшли з машини і підійшли до воріт білого кам’яного будинку, над яким височів великий щит із написом: «Walt Disney Hyperion Studios. Mickey Mouse and Silly Symphony». Кивнувши охороні, Артур, а точніше Арт Беббіт, повів друга на територію.
— Оцей великий будинок без вікон — і є звуковий цех. Там може вміститися цілий біг-бенд, або навіть симфонічний оркестр, не кажучи вже про натурниць та художників. Жодних протягів, жодних застуд, навіть профспілки були б задоволені, якби бос пускав їх на свою студію.
На щастя, у звуковому цеху саме готувалися до запису — щоправда, не симфонічний оркестр, а лише невеличкий джазовий бенд з трьома співачками, тому Арт зміг показати Біллові і велетенські мікрофони, і скляну будку для режисера запису.
— У нас усе за останнім словом техніки, — запевняв він. — Серіал «Шалапутні Симфонії» вимагає запису не тільки музики та вокалу, але й звукових ефектів, стукоту, сичання, брязкоту, голосів тварин. Те, що тут іноді коїться, неможливо описати словами.
Потім друзі відвідали чорнильно-фарбувальний цех — просторе світле приміщення із вікнами на всю стіну, де асистенти за великими планшетами, оточені високими етажерками, розфарбовували майбутні кадри мультфільмів. Дивлячись на ці розкішні робочі місця та буяння фарб на целулоїді, Титла згадував свій завалений малюнками стіл у Нью-Йорку і лише зітхав із заздрістю.
Хол перед кімнатами художників зустрів гамором та сміхом. Люди згромадилися навколо великого столу, на якому тулилося одне до одного зо п’ять чорних птахів з невеличкими крильцями.
— Зачекайте, хлопці, вони вам зараз обгадять все зі страху, — вгамовував загальні веселощі парубок у кашкеті, певно, господар птахів.
— Що це? — Білл не міг приховати здивування.
— Пінгвіни, — пояснив Арт, неначе ішлося про якусь банальність.
— Пінгвіни?
— Авжеж. Ми розпочали чергову серію Симфоній, вона — про пригоди пінгвінів. От і привезли показати художникам, як вони виглядають, як ходять, як рухаються.
З цими словами Арт видобув кінокамеру, з якою, схоже, ніколи не розлучався, і почав знімати пташок.
Усі дивилися на пінгвінів, а Білл вивчав обличчя цих щасливчиків, яким наймають натурниць, професорів, ба навіть пінгвінів привозять до офісу, щоб не доводилося витрачати час у зоопарку.
Але остаточно добила Титлу кімната художників, до якої вони зайшли пізніше. Стіни цієї кімнати були завішані дзеркалами, біля кожного стояв робочий стіл, і художники за ними корчили неймовірні гримаси, вивчали їх у дзеркалі, а потім замальовували результат.
— Це бос вигадав, — з пихою сказав Арт.
Білл подивився на пику, що її скандзюбив найближчий до нього хлопець у сорочці та нарукавниках. У дзеркалах навколо танцювали та кривлялися інші фізіономії.
— Божевільня, — пробурмотів Титла.
Хтось торкнувся його плеча. Поруч із Артом стояв вусань із зачесаним назад гладким волоссям та уважними чіпкими очима під розкішними чорними бровами.
— Містере Дісней, дозвольте відрекомендувати мого друга Білла Титлу, художника з Нью-Йорка, я вам про нього говорив, — сказав Беббіт офіційним голосом.
— Звісно, говорив. Ну що ж, Білле, ласкаво просимо до команди Міккі Мауса! — простягнув руку вусань.
Білл простягнув руку у відповідь:
— Але...
— Жодних але! — сказав Дісней, стискаючи його долоню.
За перший рік у компанії Діснея Біллові, як усім новачкам, довелося робити багато чорної роботи у чергових серіях Міккі Мауса і Шалапутних Симфоній. Зате, коли він допався до великої задачі у сюжеті про бійку двох півнів за курку — отут уже дав перцю! Навіть бос зауважив: «Це саме те, чого ми прагнемо. Ти робиш речі, яких раніше ніхто не робив». Ще б пак — в історії про півнів Білл поєднав дитячі враження від півнячих боїв, що їх бачив на ярмарку, з образом кумира усіх хлопчаків — чемпіона з боксу Джека Демпсі.
Зрозуміло, що все це давалося через виснажливу роботу, але хіба можна скаржитися на те, що доводиться багато малювати, якщо єдине, що ти по-справжньому любиш у житті — це малювання? Тим більше в умовах, коли кожен художник може одразу переглянути результат на мувіолі — чудовому пристрої, який дає можливість крутити кадри вперед-назад, зупиняти і прискорювати, і тут-таки монтувати різні версії, поки отримаєш потрібний результат. Нью-йоркський бос тільки б посміявся, дивлячись на це — він вважав, що платить гроші за те, що люди вже вміють робити, а не за те, що вчаться. Тому художникам там рідко вдавалося побачити результати своєї роботи — хіба у кінотеатрі. А тут — суцільні піт-бокси, так називали попередні перегляди, що відбувалися у маленькому, схожому на коробку залі. Кожен фільм там переглядався в ескізному варіанті, потім у чорновому, напівчорновому, півчистовому, чистовому і нарешті фінальному. І на кожному етапі продюсер вносив правки, які примушували спітніти не одного аніматора, через що, власне, їх і прозвали піт-боксами. А семінари з аналізу руху, де розкладали на кадри усе, що ворушиться, і знаходили лаконічні графічні образи для будь-яких форм? Білл зі своєю європейською школою швидко став лідером таких зустрічей, адже раніше єдиним художником з освітою на студії був Грим Нетвік, який через це тримав ексклюзив на розробку всіх жіночих персонажів.
Білл дякував долі та Арту, який виманив його із провінційного з точки зору анімації Нью-Йорка, ба й Арт, який був головним промоутером всіх навчань, пишався другом, після появи якого акції Беббіта в компанії суттєво підросли. Гуфі, що його колись намалював Арт, вже став буденним персонажем пригод Міккі Мауса, але Беббіт своїм довгим носом відчував потенціал, яким заряджається компанія, і прагнув нових масштабних проектів.
— Знаєш, старий, — сказав він якось Біллові. — Я тут написав трактат про Гуфі, а точніше про його спосіб мислення.
— Спосіб чого? — уточнив Титла.
— Мислення. Розумієш, старий, те, як він ходить, — Арт пальцями на столі спробував позначити знамениту ходу свого персонажа. — Безперечно, дуже важливо. Але якщо ми не зрозуміємо, як він думає, то завтра намалюємо якусь бздуру і навіть не відчуємо цього.
Титла чхнув. Нещодавно його прохопило свіжим океанським вітром, і тепер вже третій день не відпускав нежить.
— Старий, ти перебираєш. Ну, я розумію, характер. Це важлива річ. Але мислення?
— Саме так! — Арт гаряче стукнув по столу кулаком. — Хто там сказав «я мислю, отже, існую»?
— Декарт, — підказав Білл.
— Що то воно — європейська освіта! — під’южив Беббіт. — Отож ми можемо піти від зворотного: я існую, значить, я мислю! Гуфі існує, чи ти маєш сумніви?
— Після стількох серій, ні. Жодних сумнівів.
— Отже, Гуфі існує, Гуфі діє, а значить він має трохи олії в голові! Тобто мислить!
З такою аргументацією не посперечаєшся.
— Хлопці, — до кімнати зазирнув Девід Генд, директор виробництва. — Містер Дісней чекає на вас у холі. Буде велика нарада, тому не баріться, якщо не хочете пробуксувати перед його очима.
У холі вже було розставлено стільці, і до них поспішали художники — люди не надто дисципліновані, якщо не йдеться про отримання платні або зустріч з босом — тут навіть найбільш творча людина стає зразком пунктуальності. Прийшли навіть кілька дівчат з чорнильно-фарбувального цеху. Генд разом з іншими керівниками стали трохи осторонь, щоб бачити всіх.