Паперові солдати

Устина біля ґанку намагалася відтерти чорнило з Антосиних губів — хай там уже з брудним пальцем, а ходити синьогубою дитині не годиться.

— Нахилися трохи, коби сукню не закрапати, — вже і в самої пальці зробилися синіми від цього чорнила, а воно не відтиралося.

Тим часом Грім на горищі вичитував Гнатові.

— Ти коли їх побачив? Га? Чому так швидко під’їхали?

— Так мотоцикл же, — намагався виправдатися той.

— І що? За скільки мотоцикл здолає два кілометри, що від повороту на село? А ти коли свиснув?

Гнат опустив очі. Він і справді задивився на Антосю з ляльками, тому й проґавив, але зізнатися у цьому, звісно, не міг. Тим більше Громові, який сам ніколи не дозволяв собі жодного порушення правил, ба навіть простої вольності. І цього ж таки абсолютно справедливо вимагав від решти.

— Я впізнав цього капітана, — замість відповіді пробурмотів він.

— Якого? — одразу зацікавився Грім.

— Що тут командував. Маркелова.

— Звідки його знаєш? — провідник дивився на бійця гострим допитливим оком.

— Моїх вивозив на Сибір. Мати, батька, сестричку. Усіх. А хату віддали Микольці, нашому стрибку.

Грім потер обличчя рукою, помовчав і врешті мовив:

— Ти, Гнате, облиш ці думки. Маєш задачу від командування — навчитися гравюрі. Маєш задачу від мене — нести варту. Все інше — зайве. Цей капітан, інші — все. Ти служиш Україні, а не зводиш рахунки, втямив?

Гнат сидів мовчки, втупившись у власні коліна. Побачивши, що хлопець затявся, Грім взяв паузу, визирнув у щілину між дошками, оглянув дорогу, що зміїлася до села, — там було спокійно. Потім глянув на співрозмовника — за цей час його поза не змінилася. Провідник повивчав деякий час підлеглого, а тоді суворим та офіційним тоном скомандував:

— Друже Гнат!

— Слухаю, — хлопець підвівся та неохоче виструнчився.

Він був височенький на зріст, і провідникові доводилося віддавати команди немовби знизу вгору — не найприємніша позиція.

— Як командир наказую: викинути з голови всі спогади, думки та плани. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Не так, не так. Як треба відповідати бійцеві?

— Так, друже провідник!

— Оце вже краще. — Грім критично глянув на підлеглого, похитав головою, але більше нічим не висловив свого невдоволення. — Початуєш іще годину, а потім я тебе зміню. І дивися, щоб без помилок!

З цими словами Грім спустився драбиною вниз. Устина витирала доньці обличчя подолом своєї довгої спідниці:

— Що за дитина! Не може на місці сидіти, весь час залізе, куди не тре!

— Чого ж не тре? Цього разу вона залізла саме туди, куди тре, — почувся раптом хрипкий голос.

Усі обернулися. На ґанку стояв чоловік у простій сорочці та вицвілих суконних галіфе. Одна їхня штанина була заправлена у чобіт, а друга — заправлена за пасок, бо на місці ноги виднівся грубий дерев’яний протез. Кінець протеза з гумовою набійкою на ньому впирався у землю. Бліде обличчя чоловіка прикрашали великі виразні очі, що уважно дивилися з-під високого лоба, який непомітно переходив у широку лисину. Невелика світла борідка та густі вуса робили його схожим на стародавні панські портрети.

— Друже Зот! — одразу підхопився Грім. — Вам не можна! Тут чужі!

— Це хто чужий? Жінка, яка нас годує, чи дівчинка, яка нас врятувала? — той, кого провідник назвав Зотом, посміхнувся так, що обличчя пішло зморшками.

Його, мабуть, можна було б прийняти за адвоката чи професора, якби замість простої сорочки перевдягти у костюм з краваткою, і якби не потворний протез.

— Але наказ командування! — заступив був дорогу Грім, проте чоловік уже не зважав на його слова.

— Ну Антосю, ну розумнице, покажися дядькові Зоту! — він сперся на Грома однією рукою, і той, хоч і насупив брови, змушений був допомогти інвалідові спуститися сходинкою на землю.

Зот підійшов до Антосі, що долонькою гладила натерту мамою губу, і нахилився до неї:

— Ану, розкажи, як ти здогадалася, що там лежить на столі.

Антося дивилася на нього по-дитячому серйозно.

— Тебе звати дядько Зот?

Зот кивнув.

— Мама каже, що за собою тре прибирати.

Устина сплеснула руками:

— Антосю, що ти таке говориш!