Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Ньит, ньит, се не є сотворіння Господнє, а виплодок кровожадного ящера…
Я, чимдалі увіходячи в антиалкогольну гарячку, схопив жменю мармалади і тицьнув дідові до рота.
— Ану ж лем попробуйте, яка тото добрятина! — наказав я.
Дід в опохмільній гнівачці перехопив мою руку і тим же повидлом бухнув мені межи очі.
— Штоби ти все життя їв і поносив одним мармаладом! — крикнув у безсилій люті.
Це була остання крапля, яка довбанула по голові бабу Фіскарошку і вивела її із оціпеніння.
— Ах ти, дуплавий каралабе, ти посмів на дитину руку підняти?! — вмить підскочила баба і втяла діда віником по потилиці.
— Мені вже добре! Мені вже нич не треба! — похопилися із місця пан Фийса і бочком-бочком почали повзти до дверей.
— Ви куди, пане Фийсо?! — розпачливо запитав дід.
— Я, солодкий Мішку, йду сієї ж минути топитися.
— Тать почекайте і мене, авби вам скучно не було! — дременув дід за паном Фийсою.
— Біжіть, біжіть і щасливо топіться! Лем позерайте, авби сьте горлянки у студеній воді не простудили! — крикнула услід гнівно баба.
Потім підійшла до мене, пригорнула до себе і ласкаво мовила:
— Молодець ти, Митрику! Головне, не пустив гроші псові під хвіст, а постарався про добрятину… Газдівна ж ти у мене дитина! От напечемо тепер різного тіста і баників із мармаладою! Покличемо нанашкулю, тітку, стрийну… Гулянка буде!
Я слухав бабині похвали, але сльози образи, завданої дідом і паном Фийсою, душили. Вони рясно текли з очей і повзли до губ. Я обтер їх язиком і — о диво! Мої сльози були солодкі і пахли яблучним повидлом, а по-нашому — мармаладою!
Мамка, задумливо посміхнувшись, щиро подякували нанашці Кутузовці за її похвали та передбачення мого великого майбуття. Далі перейшли через Єрусалимські горби і перед очима відкрилась, наче душа доброї людини, долина Святого Івана. Зі східної околиці її пильно, наче дитину, берегла наша старенька мамка — гора Ловачка. З півночі долину затуляли пасма лавоцьких гір, вкритих лісами. У чисті дні вони нагадували зграю кудлатих голубих псів, що, дрімаючи на сонці, готові зірватися на перший посвист господаря і рознести на дрібні кусні нечистого на руку нападника. А із заходу долину Святого Івана ніжно огортали наші Небесі і добродушні Єрусалимські горби, на яких ми тепер стояли із мамкою. А загалом мені ці гори і горбки, що півколом оточували долину Святого Івана, чомусь нагадували велетенський терновий вінець довкола голови розп’ятого християнина-праведника. Це особливо вражаюче було помітно, коли восени дерева палахкотіли червоним золотом і всі пасма гір довкола, здавалося, кровоточили і над долиною ніби застигали скорботні хвилі крові страдників світу.
Легенди оповідають, що в язичеські часи у долині гуляли великі і чисті води. І в тих нехрещених водах жили дивовижні істоти з невимовно красивими жіночими обличчями, печальними очима і тілом риби. І звалися вони сиренами або ж по-місцевому — сиренчами. Ці ж дивовижні жінки-риби були берегинями наших пращурів-язичників і захищали їхні домівки від повеней і злих духів.
Та минулись поганські часи, води освятили, охрестили, і язичеські берегині-сирени щезли невідомо куди. Зосталася тільки назва гори Сиренча, що сусідила із нашими Небесі. І слово «серинча» лишилося. На місцевій говірці воно означає щастя. І хоч, мовлено, сирени зникли, і води великі розлетілися із цієї долини по небесах, ми віримо, що сирени — добрі казкові істоти із красивими обличчями і печальними очима — не покинули землю пращурів наших. Вони і далі бережуть її від злих духів, а в тяжкі хвилини приходять в поміч людям. І часто, коли в селянській хаті з’являється на світ нова душа, сирени навідуються у це обійстя і приносять новонародженому серинчу, тобто щастя, а ще вірніше — долю.
Про те, що добрі душі прадавніх серинч продовжували населяти долину Святого Івана, свідчила і невеличка ріка Кривуліна. Вона, ця ріка, напевне, була праправнучкою древніх вод і дістала велику мудрість та незвідані таїнства у спадок від них.
Текла Кривуліна в долину Святого Івана зі сходу. Текла тихо, по-селянськи добродушна, лагідна і усміхнена. Але перш, аніж повернути у долину, вона пропливала біля стін мукачівського монастиря. Оповідали, що кожного ранку і вечора над чистими водами Кривуліни гаряче і пристрасно молились черниці. Від їх молитов води у Кривуліні раз у році, а вірніше у ніч на Йван-день, тобто на Івана Купала, починали спершу тихо сяяти, далі світитися і ставали, як у нас казали — «Зрячими Водами». Тоді вся долина Святого Івана розцвітала серед ночі такими соковитими, яскравими і веселими барвами, яких навіть немовлята не бачать у своїх перших кольорових снах. І весь простір наповнювався тонкими ароматами базилика, легко-п’янкими запахами диких троянд і розквітлої липи.