Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Не буду зарозуміло говорити, що в мене не тремтіла рука, коли я рвав їх на клапті, які потім розкидав, аби їх не можна було відновити. Тремтіла, і не тільки рука, бо про рвання паперів я маю спогад, який може видатися надихаючим, однак для мене він є гнітючим. Цей спогад сягає липневого вечора 1955 року, напередодні моєї подорожі в Європу як спеціального кореспондента газети «Ель Еспектадор», коли поет Хорхе Ґайтан Дуран прийшов в мою кімнату в Боготі з проханням, аби я залишив щось для публікації в журналі «Міто». Я щойно переглянув свої папери, поклав в надійний сховок ті, які вважав вартими, щоб їх зберігати, і порвав ті, які визнав безнадійними. Ґайтан Дуран з тією невситимою жадобою, яку він відчував до літератури, а особливо до можливості виявити приховані скарби, почав порпатися в кошику з подертими паперами і раптом знайшов щось, що привернуло його увагу. «Але ж це дуже публікабельне», — мовив він. Я пояснив йому, чому я це викинув: то був цілий розділ, який я вилучив зі свого першого роману «Опале листя» (на той час вже опублікованого), і в нього не могло бути іншого чесного призначення, окрім кошика на сміття. Ґайтан Дуран був незгоден. Йому здавалося, що той текст і справді був би зайвий в романі, однак сам по собі він має іншу цінність. Радше для того, аби зробити йому приємність, аніж тому, що він мене переконав, я дозволив йому зліпити докупи клейкою стрічкою роздерті аркуші й опублікувати розділ, наче то було оповідання.
«Як ми це назвемо?» — запитав він мене, вживаючи множину, яка рідко коли була настільки виправданою, як в тому випадку. «Не знаю, — відказав я. — Це просто монолог Ісабель, яка дивиться на дощ в Макондо». Майже в той самий час, коли я це казав, Ґайтан Дуран угорі першої сторінки написав: «Монолог Ісабель, яка дивиться на дощ в Макондо». Так зі сміття витягли одне з моїх оповідань, яке отримало найкращу похвалу критики і особливо читачів. Проте цей досвід не прислужився мені для того, аби я більше не рвав оригіналів, які не здаються мені публікабельними, він навчив мене, що рвати їх треба так, аби їх ніколи не можна було зліпити докупи.
Рвати оповідання це щось непоправне, бо писати їх — однаково що заливати бетон. Натомість писати роман — це наче класти цеглу. Іншими словами: якщо оповідання не тужавіє з першої спроби, краще не наполягати. З романом легше: можна почати заново. Саме це і трапилось зараз. Ні тон, ні стиль, ні характер персонажів не підходили романові, який я недописав. Але тут пояснення також є одним, і навіть я сам йому не вірив. Намагаючись знайти рішення, я знову перечитав дві книжки, які вважав корисними. Першою був роман «Виховання почуттів» Флобера, який я не перечитував з далеких безсонних університетських ночей, і зараз він прислужився мені тільки для того, аби уникнути деяких аналогій, які були б підозрілими. Але мою проблему він не розв’язав. Другою книжкою, яку я прочитав ще раз, був «Дім сплячих красунь» Ясунарі Кавабати, який роки три тому запав мені в душу і є чудовою книжкою. Та цього разу він нічим мені не прислужився, бо я шукав підказок про сексуальну поведінку старих, а те, що знайшов у цій книжці, є сексуальною поведінкою старих японців, яка, здається, є такою ж дивною, як все японське, і, ясна річ, не має нічого спільного із сексуальною поведінкою старих карибів. Коли я розповів про свій клопіт за столом, один з моїх синів (той, що має більше практичного чуття) сказав мені: «Почекай кілька років і пізнаєш це на власному досвіді». Та інший, котрий є митцем, був конкретнішим: «Перечитай “Страждання молодого Вертера”», — сказав він без жодного кепкування в голосі. Я й справді спробував, не тільки через те, що є дуже слухняним батьком, але й тому, що направду думав, що славнозвісний роман Ґете може виявитися мені корисним. Та, правду кажучи, цього разу я не заплакав на його убогій могилі, як це сталося зі мною першого разу, а не зміг піти далі восьмого листа, в якому стражденний юнак розповідає своєму другові Вільгельму, яким щасливим він почувається в своїй самотній хатині. Тут я застряг, тож не дивно, що мушу прикушувати язика, щоб не запитувати в кожного, кого стрічаю: «Скажи мені, брате, одне: як, чорт візьми, написати роман?»