Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Багато — я сказав би, що надто багато — було написано про спорідненість між Макондо і Аракатакою. Та насправді, вертаючись у містечко з реальності, я щоразу виявляю, що воно менше схоже на те, з вигадки, за винятком кількох зовнішніх елементів, як-от нестерпна спека о другій дня, біла і палюча курява і мигдалеві дерева, які все ще збереглися у деяких закутках вулиць. Існує географічна схожість, яка є очевидною, але далі цього не йде. Для мене є більше поезії в історії про ґумі, аніж в усій тій, яку я намагався залишити в своїх книжках. Саме це слово, ґумі, є загадкою, що переслідує мене ще з тих часів. Тлумачний словник Королівської академії каже, що ґумі — це рослина та її глей. Таке саме визначення, хоча значно точніше, дає цьому слову чудовий лексикон колумбізмів, укладений Маріо Аларіо ді Філіппо. Отець Педро Марія Револьйо в своїх «Колумбійських побережних говірках» його навіть не згадує. Натомість Зунденгайм у своєму «Словнику побережної говірки», опублікованому в 1922 році і, здається, забутому назавжди, присвячує йому дуже розлогий коментар, його частину, яка найбільше нас цікавить, я перепишу: «Ґумі, між нами кажучи, є різновидом доброго домовика, який зарятовує своїх підопічних у важких і небезпечних ситуаціях, тож коли говориться про когось, хто має ґумі, це означає, що за ним є хтось загадковий, якась таємна сила, на допомогу якої може розраховувати». Тобто Зунденгайм ототожнює їх з домовиками, а точніше — з домовиками, описаними Мішле.

Ґумі Аракатаки були іншими: крихітні створіння, не більше дюйма, які жили на дні дзбанів. Іноді їх плутали з кузьками, що їх дехто називав пуголовками, які насправді були личинками комарів, що жирували у глибіні питної води. Та добрі знавці їх не переплутають: ґумі володіли здатністю втікати зі свого природного сховку, навіть якщо дзбан надійно затикали, і розважалися, роблячи в домі усілякі збитки. Були вони тільки цим: пустотливими, але добрими духами, які вурдили молоко, міняли дітям колір очей, вкривали іржею дверні замки або насилали неясні сни. Втім інколи у них псувався настрій, з причин, які завжди були незбагненними, і вони починали закидати камінням дім, в якому жили. Я познайомився з ними в домі дона Антоніо Даконте, італійського емігранта, який привіз в Аракатаку великі новинки: німе кіно, більярдний салон, велосипеди напрокат, грамофони, перші радіоприймачі. Одного вечора по всьому містечку рознеслася чутка, що ґумі закидають камінням дім дона Антоніо Даконте — і всі пішли на це подивитися. Усупереч тому, як це могло би виглядати, було то не страшне видовище, а весела забава, яка однак не залишила цілим жодного скла. Хто їх кидав, не було видно, але камінці з’являлись звідусіль і володіли магічною здатністю нікого не зачіпати, а скеровуватись точно в свої цілі: скляні речі. Ще довго після того фантастичного вечора ми, діти, мали звичку пробиратися в дім дона Антоніо Даконте, аби відкрити дзбан в їдальні і побачити ґумі, спокійних і майже прозорих, що нудились під товщею води.