Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Як літературний досвід усе це було захопливим, але в реальному житті — хоча ми були такими молодими — то було безумство. Два тижні їзди в автобусі периферійними, розжареними і сумними дорогами, обіди в задрипаних харчевнях і ночівля в готелях в лихому товаристві. В універмагах південних міст ми вперше пізнали ганьбу дискримінації: там були два автомати з питною водою, один для білих, інший для чорних, з вивіскою на кожному. В Алабамі ми цілу ніч шукали номер в готелі, і в усіх нам казали, що місць немає, доки один нічний портьє випадково виявив, що ми не мексиканці. Утім, як завжди, найбільше нам допікали не безконечні переїзди під палючим червневим сонцем, не погані ночі в придорожніх готелях, а погана їжа. Стомившись від гамбургерів з меленого картону і солодового молока, ми врешті-решт розділили з дитиною консервовані компоти. Наприкінці того героїчного переїзду нам вдалося ще раз зіставити дійсність і вигадку. Бездоганні парфенони посеред бавовняних плантацій, фермери, що перепочивають після обіду, сидячи в тіні піддашків придорожніх харчевень, бараки чорношкірих, що виживають у нужді, білі спадкоємці дядька Ґевіна Стівенса, які йшли на недільну відправу зі своїми кволими жінками в мусліні: жахливе життя округу Йокнапатофа продефілювало перед нашими очима, що дивились через вікно автобуса, і було таким же достовірним і людським, як у романах старого майстра.

Утім усі емоції від того переживання, пішли псу під хвіст, коли ми прибули на мексиканський кордон, в брудне і курне Ларедо, яке було вже нам знайоме зі стількох фільмів про контрабандистів. Перше, що ми зробили, — зайшли в якусь корчму, щоби поїсти чогось гарячого. Для початку нам подали як суп жовтий і ніжний рис, приготований не так, як готують його на Карибах. «Святий Боже, — вигукнула Мерседес, скуштувавши його. — Я б лишилася тут назавжди просто задля того, аби й далі їсти цей рис!» Вона й не уявляла собі, наскільки її бажання залишитись сповниться. Проте не через страву зі смаженого рису, бо доля зіграла з нами смішний жарт: рис, який ми їмо вдома, ми привозимо з Колумбії, майже контрабандою, у валізках приїжджих друзів, бо ми навчилися виживати без усіх страв нашого дитинства за винятком цього патріотичного рису, білосніжні зерна якого можна одне по одному порахувати на тарілці.