Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Можливо, найвідомішим домом в містечку був той, що стояв на такому ж, як усі, розі, по сусідству з домом моїх дідуся і бабусі, який усі знали як «дім мерця». У ньому декілька років жив парох, який охрестив усе наше покоління. Франсіско С. Анґаріта, відомий своїми довжелезними моралізаторськими проповідями. Про падре Анґаріту, чиї напади люті були страшними, шептали багато доброго і злого; та лише кілька років тому я довідався, що під час страйку і різні робітників бананових плантацій він зайняв дуже чітку і послідовну позицію.
Багато разів я чув, як казали, що «дім мерця» називається так тому, що бачили, як там бродить привид того, хто під час одного спіритичного сеансу назвався Альфонсо Морою. Падре Анґаріта розповідав цю історію з реалізмом, від якого волосся ставало дибки. Примару він описував як дебелого чоловіка, із засуканими до ліктів рукавами сорочки, коротким густим волоссям і чудовими й блискучими, як у чорношкірих, зубами. Щоночі, коли вибивало дванадцяту, обійшовши дім, він зникав під калебасовим деревом, що росло посеред подвір’я. Звісно, дерево не раз обкопували довкіл у пошуках схороненого скарбу. Якось у білий день я перебрався в сусіднє з нашим подвір’я, переслідуючи кролика, і спробував піймати його у виходку, де він сховався. Штовхнув двері, та замість кролика побачив чоловіка, що сидів у вбиральні навпочіпки, із виразом задумливого суму, який усі ми маємо за таких обставин. Я одразу ж його упізнав, не тільки по засуканих до ліктів рукавах, але й по його гарних зубах негра, що світились у сутіні.
Це та багато іншого згадував я кілька днів тому в тамтому розпеченому містечку, поки старі і нові друзі, і ті, що ледве починали ними бути, виглядали направду радими, що через стільки часу ми знову разом. Це було те саме джерело поезії, звучання лункої назви якого я чув у половині світу, майже всіма мовами, однак існує воно, схоже, радше в пам’яті, ніж у дійсності. Важко уявити інше забутіше, покинутіше, віддаленіше від шляхів Бога місце. Як не відчуватимеш, що сум’яття вивертає душу?
21 грудня 1983 року,
«Ель Паїс», Мадрид
Як написати роман?
Це, без сумніву, одне із запитань, яке найчастіше ставлять романістові. Залежно від того, хто його ставить, ти завжди маєш задовільну відповідь. Ба більше: намагатись відповісти на нього корисно, бо в розмаїтті не тільки задоволення, як то кажуть, у ньому ще й можливість знайти правду. Бо певним є одне: гадаю, що найбільше самим собі питання про те, як написати роман, ставлять самі романісти. І також самим собі ми щоразу даємо іншу відповідь.
Звісно, я маю на увазі письменників, які гадають, що література — це мистецтво, покликане покращити світ. Інші, які думають, що це мистецтво, призначене поліпшити їхні банківські рахунки, мають формули для писання, які є не тільки вивіреними, їх можна розв’язати з такою точністю, наче то математичні формули. Видавці це знають. Один із них недавно розважався, пояснюючи мені, як легко його видавництво могло би здобути Національну літературну премію. По-перше, треба було вивчити членів журі, їхні особисті історії, їхні праці, їхні літературні смаки. Видавець думав, що сума всіх цих елементів врешті-решт дала би середнє значення загального смаку журі. «Для цього є комп’ютери», — казав він. Установивши, яким є різновид книжки, котра має найбільше шансів отримати відзнаку, треба було дотримуватись методу, який є супротивний тому, що його зазвичай застосовує життя: замість того, аби шукати, де є така книжка, треба було з’ясувати, хто з письменників, добрих чи поганих, найкраще обдарований, аби її створити. Залишалось тільки підписати з ним контракт, аби він сідав писати по мірці книжку, яка наступного року отримає Національну літературну премію. Тривожить те, що видавець вкинув цей набір у млин комп’ютерів, і ті видали йому, що можливість успіху становить вісімдесят шість відсотків.
Тож проблема не в тому, щоб написати роман (чи оповідання), а в тому, щоби насправді його написати, навіть якщо потім його не продаси і не здобудеш жодної премії. Саме це є відповіддю, якої нема, і якщо хтось має причини знати це зараз, то це той, хто пише цю колонку із затаєною метою знайти своє власне рішення загадки. Бо я вернувся в свою робітню в Мексиці, де рівно рік тому залишив кілька незакінчених оповідань і розпочатий роман, і відчув себе так, наче не можу знайти кінець, щоб розмотати клубок. З оповіданнями проблем не було: вони в смітнику. Прочитавши їх з цілющої дистанції в один рік, насмілюсь запевнити (і, мабуть, це буде правдою), що написав їх не я. Вони були частиною старого проекту з шістдесяти чи більше оповідань про життя латиноамериканців в Європі, та основна їхня вада була визначальною для того, аби їх подерти: навіть я сам їм не вірив.