Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
26 січня 1983 року,
«Ель Паїс», Мадрид
Гаразд, поговорімо про літературу
Хорхе Луїс Борхес в одному старому інтерв’ю сказав, що проблемою тодішніх молодих письменників було те, що в момент писання вони думали про успіх чи провал. Натомість він, коли починав, думав лиш про те, аби писати для самого себе. «Коли в 1923 році я опублікував свою першу книжку, — розповідав він, — то сказав надрукувати триста примірників і роздав їх своїм друзям, окрім ста примірників, які відніс в журнал “Носотрос”». Один із редакторів видання, Альфредо Б’янчі, перелякано глянув на Борхеса і запитав: «Ви хочете, щоб я продав усі ці книжки?» «Звісно, що ні, — відповів йому Борхес, — я, попри те, що написав їх, не цілком божевільний». Певна річ, автор інтерв’ю Алекс Х. Сісман, який тоді був перуанським студентом в Лондоні, на берегах розповів, що Борхес порадив Б’янчі класти екземпляри книжки в кишені пальт, що їх лишали на вішаках в їхніх офісах, і так вони добились того, що були опубліковані кілька критичних заміток.
Думаючи про цей епізод, я згадав інший, можливо, надто відомий, коли дружина вже відомого американського письменника Шервуда Андерсона наткнулася на молодого Вільяма Фолкнера, який писав щось олівцем на папері, притуленому до старої тачки. «Що ви пишете?» — запитала вона. Фолкнер, не піднімаючи голови, відповів: «Роман». Пані Андерсон тільки спромоглася вигукнути: «Боже мій!» Утім через кілька днів Шервуд Андерсон прислав її сказати молодому Фолкнеру, що він готовий віднести його роман видавцеві за єдиної умови: що він не муситиме його читати. Тією книжкою, мабуть, був «Soldier’s Pay», опублікований в 1926 році (тобто через три роки після першої книжки Борхеса), і Фолкнер опублікував ще чотири перед тим, як його стали вважати відомим автором, чиї книжки видавці приймали без численних повернень. Сам Фолкнер якось заявив, що після цих п’яти перших книжок був змушений написати сенсаційний роман, оскільки попередні не принесли йому грошей, достатніх для того, щоби прогодувати родину. Цією вимушеною книжкою був роман «Святилище», і варто на це вказати, бо це дуже добре показує, яке у Фолкнера було уявлення про сенсаційний роман.
Я згадав про ці епізоди у починах великих письменників у ході майже чотиригодинної розмови, яку я вчора мав із Роном Шеппардом, літературним редактором журналу «Тайм», який готує розвідку про літературу Латинської Америки. Мене у цьому інтерв’ю потішили дві речі. Перша та, що Шеппард сам говорив і мене змушував говорити тільки про літературу і показав — без найменшого прояву інтелектуального снобізму, — що дуже добре знає, що це таке. Друга та, що він дуже уважно прочитав усі мої книжки, дуже добре їх вивчив, не тільки кожну окремо, але й в сукупності, а ще завдав собі тяжкого труду прочитати численні мої інтерв’ю, аби не повторювати тих самих запитань, які ставлять завжди. Останнє привабило мене не стільки тим, що полестило моєму марнославству (усе-таки, це те, чого не можна і не треба виключати, коли розмовляєш з будь-яким письменником, навіть із такими, які здаються найскромнішими), а тим, що дало мені змогу краще пояснити, з огляду на власний досвід, мої особисті уявлення про ремесло писання. Кожен письменник, в якого беруть інтерв’ю, одразу ж виявляє (через якийсь дрібний промах), що інтерв’юер не читав книжку, про яку йде мова, і з того моменту, і, можливо, так, що інший цього не помічає, ставить його в невигідне становище. Натомість я зберігаю дуже приємний спогад про дуже молодого іспанського журналіста, який узяв у мене дуже детальне інтерв’ю про моє життя, гадаючи, що я є автором пісні про жовтих метеликів, яка тоді звучала повсюди, але не мав найменшого поняття про те, що та музика була породженням книжки, яку написав саме я.
Шеппард не поставив жодного конкретного питання, не використовував магнітофона, тільки час від часу робив дуже короткі помітки в шкільному зошиті, йому було байдуже, якими відзнаками мене нагородили тепер чи раніше, він не намагався дізнатися, яким є призначення письменника, чи скільки книжок я продав і скільки грошей заробив. Я не буду робити узагальнення нашої розмови, бо все, про що в ній говорилося, належить тепер йому, а не мені. Однак я не зміг опертися спокусі вказати на цей факт, як на обнадійливу подію в каламутному потоці мого нинішнього приватного життя, де я тільки те й роблю, що кілька разів на день відповідаю на ті самі питання, які мають завжди ті самі відповіді. Ба навіть гірше: на ті самі питання, які щодня мають все менше спільного з моїм ремеслом письменника. Натомість Шеппард, так само природно, як дихав, рухався, не натикаючись на найтемніші таємниці літературного творення, і коли він попрощався, мене переповнювала ностальгія за часами, коли життя було простішим і можна було досхочу говорити годинами ні про що інше, як літературу.