Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Таким є мій найяскравіший спогад тих часів, і він, як ніколи сильно, воскрес у моїй пам’яті зараз, коли я повернувся в Париж, вертаючись зі Стокгольма. Місто відтоді не змінилось. У 1968 році, коли цікавість привела мене подивитись, що сталося після дивовижного травневого вибуху, я виявив, що закохані не цілуються на публіці, на вулицях знову поклали бруківку і стерли написи, найгарніші із тих, що їх колись писали на стінах: «Всю владу уяві», «Під бруківкою — пляж», «Любіть одних понад інших». Вчора, обійшовши місця, які колись були моїми, я зміг помітити тільки одну новинку: вбраних в зелене муніципальних працівників, що їздять містом на зелених мотоциклах і механічними руками зоряних мандрівників підбирають на вулицях какульки, що їх мільйон поневолених псів вивергає кожні двадцять чотири години у найпрекраснішому місті на світі.
29 грудня 1982 року,
«Ель Паїс», Мадрид
Повернення в Мехіко
Якось в одному інтерв’ю я сказав: «Про Мехіко, де є стільки любих друзів, у мене лишився тільки спогад про неймовірний день, коли падав дощ і світило сонце поміж деревами лісу Чапультепек, і я був настільки заворожений тим дивом, що втратив орієнтацію і став кружляти під дощем, не знаходячи виходу».
Через десять років після тієї заяви я вернувся, щоб розшукати той зачарований ліс і знайшов його попсутим забрудненим повітрям і враженням, що між його пониклими деревами вже ніколи не падав дощ. Цей випадок раптом показав мені, скільки мого життя і життя моїх рідних залишилось у цьому люциперовому місті, яке нині є одним з найвелелюдніших і найпросторіших у світі, і наскільки змінилися місто і ми, відколи 2 липня 1961 року приїхали безвісні і без гроша в кишені на закурений центральний вокзал.
Цю дату я не забуду ніколи, хоча її не було на штампі в старому паспорті, бо наступного дня з самого ранку мене розбудив телефонний дзвінок приятеля, який сказав, що помер Гемінґвей. Насправді він розтрощив собі голову, вистріливши з рушниці у піднебіння, і цей кошмар назавжди лишився в мене в пам’яті як початок нової епохи. Мерседес і я, що були одружені вже два роки, і Родріґо, якому не було ще й року, попередні два місяці жили в номері готелю на Мангеттені. Я працював кореспондентом кубинської агенції новин у Нью-Йорку і до того часу не знав місця, більше підхожого для того, аби померти вбитим. То був бридкий і безлюдний офіс у старій споруді Рокфеллерського центру, з кімнатою телетайпу і редакційною залою з єдиним вікном, яке виходило в глибокий сумний двір, що завжди тхнув холодною кіптявою, а з його дна повсякчас доносився шемет щурів, що воювали за недоїдки в сміттєвих баках. Коли те місце зробилося нестерпним, ми поклали Родріґо в кошик і сіли в перший автобус, що їхав на південь. Увесь наш капітал становив триста доларів, і ще сто прислав нам з Боготи в колумбійське консульство в Новому Орлеані Пліній Апулейо Мендоса. То було прекрасне божевілля: ми намагалися добратись у Колумбію через американські плантації бавовни і містечка чорношкірих, і єдиним нашим путівником був мій свіжий спогад про романи Вільяма Фолкнера.