Чорний замок Ольшанський

Тепер я вже пізнав і Велінця, який ледве відтягував Рама за нашийник, і ще двох невідомих, які закручували за спину руки все ще напівпритомному Бовбелю. Пливли переді мною обличчя Змогителя, діда Мультана з дробовиком у руці… Шаблики… Вечірки… Сідуна… Сташки… Вогні закрутилися в моїх очах. Земля пішла кудись вбік.

Хилинський (він тримав мене справа) стиснув мій лікоть.

— Тримайтеся. Тримайтеся, брате. Байдуже. Минуло все.

А я рештками притомності, яка майже зникла, підсвідомо відчував, що ні… ні… ще не все. Щось настирливо свердлило мозок, повинно було ось-ось усе прояснити, але безслідно зникало при першій спробі зупинити, затримати його, здогадатися. Останніх скелець так і не було в цьому калейдоскопі облудної брехні й підступної підлості.

Під'їхала машина. Не знаю, як вона зветься тепер. А в середньовічній Білорусії віз, яким відвозили затриманих, називався «кошиком для салату» або «для капусти». «Отак-то. Несучасний ви чоловік, товаришу Космич. Несерйозний».

Арештованих повели туди. Бовбель спробував було буркнути щось на зразок: «Не я починав. Це інші…»

— Розчарувався я в тобі, — погордливо плюнув Висоцький, сказав нахабно: — Ну ось, тепер на певний час будемо гостями міністра внутрішніх справ.

— Мабуть, і не тільки, — сказав я.

Треба було віддячити цій наволочі за «трубу архангела», і я вирішив пустити останню пробну кулю:

— Від усієї душі сподіваюся, що це останнє твоє гостювання… Останнє, Ігнасю Висоцький… Він же Криштоф за польських часів… Він же Владик за німців… І хто ще після війни?.. Куліш?

Висоцький раптом рвонувся у мій бік з такою силою, що міліціонери ледве втримали його. Обличчя в нього зробилося багряно-синє, жили надулися на лобі. З горлянки вирвалися майже не слова, а погрозливе скажене хрипіння.

— Ти… Гад… Ти.

— Байдуже, — сказав я, — твій інсульт вилікують. Щоб ти втретє не дременув кудись. Щоб хоч на третій раз отримав тричі заслужену «вишку».

Зникло перекошене обличчя. Коли машина від'їхала, я сів на траву і почав збирати й складати в купку якісь гіллячки й трісочки.

Сташка підійшла до мене й поклала долоню на мою голову.

Знову горіло вогнище на Білій Горі. І зорі над головою. І друзі довкола. І очі всіх дивляться на один на всіх вогонь.

— Просто паскудні тварюки, — озвався нарешті я, вже майже заспокоєний.

— О, — сказав Адам, — якби це Клепча чув, він би одразу категорично й зворушливо промовив: «Щось я жодного разу не чув од вас слів «свідомий» та інших».

— А ти роби свідомо, — у тон йому озвався я, — а не базікай. А то свідомих молоти язиком і без тебе багато розвелося.

— А він одразу до твого директора, — посміхнувся Щуки. — І скаже, що не місце другові Космичу в дружних шеренгах науки, бо він дає іншим штурхана в зад.

— Годі, — мені самому вже стало нудно від цієї теми. — Закуримо, чи що?

Хилинський повчальним тоном сказав:

— Хто не курить і не п'є, той здоровеньким помре.

Я завмер з пачкою сигарет у руці. Знову щось ніби раптом стукнуло в мою свідомість. Але що? Цього я так і не міг до кінця зрозуміти. А тут і Адам своїм запитанням досить недоречно порушив мою зібраність.