Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Все. Рівні плити, — чомусь пошепки сказав я. Промені попливли вгору, освітлюючи яйцеподібне склепіння.
— Усе як на стрічці.
Справді, кругла темниця сажнів на сім в окружності. І он пляма пізнішої за камені темниці, але цього разу дуже-дуже давньої кладки: закладений хід у нижню комору.
Закладений три століття тому. І знову я бачу ніби тільки густу темряву. Чую тільки голос згори:
— Тут вам і ложе, тут вам і жити… Скарб віднайдете… Будете ви там сторожею, і живим вас не докликатися.
І ще, ще я чую дзвін випаленої плінфи одна об одну і шурхіт кельми об камінь.
— Вартувати довіку-віків, — чую я. Сташка освітлює моє обличчя і каже:
— Поглянь.
Біля муру я помічаю купку праху. Рештки одягу, який давним-давно розсипався на порох. По каменях повільно-повільно, одна за одною сповзають сльози давно вже нікому не потрібної води.
І там ми знайшли тих, кого шукали. Вони все-таки дочекалися. Живі все-таки докликалися їх. Але їм це було «у віки віків», все одно що ніколи.
Біля самого муру близько-близько один до одного, і за життя, можливо, обнявшись, а тепер просто близько, лежали два скелети. І весь їхній жах один за одного і за себе, і безнадійність останніх хвилин раптом вихлюпнулися і затопили всю мою бідну істоту. Жахливий стародавній цинізм ніби зімкнувся з безоднею цинізму сьогоденного, того нещадного, в лещатах якого бився я і ці люди всі ці безпросвітні місяці.
Двоє. Обнявшись?
Я знаю, як ви зараз подивитеся на мою розповідь. Мелодрама? Гамлет з черепом? Скелети Флінтових жертв на «острові скарбів»? Боярин Орша?
Дзуськи, щоб вам ніколи не бачити того, що побачив я і всі вони! Тому що був там один штрих, від якого я довго не міг відчувати себе повністю живим. Від якого досі, коли згадаю, пробирають дрижаки огиди до декого з породи людської. Той останній жах, за який вигадників таких мелодрам належить, власне кажучи, бити по пиці.
Під тазовими кістками жінки лежали тоненькі, мов курячі, кісточки.
… Дитяти, яке так і не народилося.
… Волюжинич у темряві кладе руку на плече жінки.
— Байдуже. Ми зустрінемося. Ми вічні. Нема межі нашому ходу по землі.
«Ні. Ми вийдемо, ми вийдемо звідси, Ганно, Гордиславо. Ми вийдемо звідси, Сташко».
Хитаючись, я вибрався нагору, відійшов якомога далі і сів на траву, ніби мені підсікли ноги. З мене було досить.
Як крізь туман, я пізнавав Сташку, Хилинського, ксьондза. Я стримувався від матюків, тільки зважаючи на цих трьох. Лайка вже нічим не могла допомогти, я знав, що ось пролом у вежі, ось чорна паща отвору, а там унизу вони. Троє. І я нічим уже не допоможу. Ні їм, що все-таки зазнали і найгіркішого, і найвеличнішого на землі. Ні йому, який ніколи не побачив ні землі, ні її світла.
Хоча кожна душа створена, щоб це світло бачити. І, хто позбавляє її цього, той губить навіки ту душу. І ще більше свою, хоча пропади пропадом він разом з нею.
Матюки, по-моєму, тільки й створені, що для таких випадків. Коли чоловікові вже не можна інакше. Коли, здається, взяли гору наруга, катування, розстріли, добре продумані муки. Коли іншого виходу нема. Інакше підступить до горла і неодмінно задушить гнів.
— Ходімо, — сказала Сташка. — Ходімо звідси. Он туди.
Ми проминули замок, місток і сіли, щоб не видно було ні мурів, ні веж. Під стародавніми липами, в густій і свіжій зеленій траві.
— А той нехрещений, — тихо промовив ксьондз. — Загублена душа.
— Загублена. Для землі ї сонця.
— Смертна душа.
— Так. Це — справді смертна.
— І немає, мабуть, більш смертного гріха за цей, — опустивши голову, сказав ксьондз.
— Так. І помсти йому нема. І нема відплати.
— Нема відплати? — Голова раптом різко підвелася. — Нема відплати?!
Його очі були не такі, як завжди. Божевільні, блукаючі очі.
— Вставайте. Ходімо зі мною… Ви можете йти на розкопки, Станіславо.
Він ішов попереду так, що я, людина з широким кроком, ледве встигав за ним.
— Раніше б. Раніше, — бурмотів він. — Правда, що цей Висоцький видав тоді в Кладно?
— Так.
— Тож-бо мені здалося, схожий… Не повірив… Не сам відплачу. — І знову бурмотіння: — Тепер пізно щось міняти. Життя пройдене.
— Ніколи не пізно.
— І потім, добрим можна бути майже всюди. Невже ви думаєте, що такий ксьондз, як я, гірший за таке бидло, як Ольшанський-князь, незважаючи на його титули, на багатство?.. Ні… Ні…
Він майже підбігав до костьолу.
— А я думав, фундатор. А я думав, мало не святий. Двічі зрадник. Убивця стількох живих. Убивця двох отих. Убивця невмирущої душі. — Шалено кинув погляд на мене. — Нема відплати? Нема відплати? Ходімо зі мною. Стривай, наволоч.