Чорний замок Ольшанський

— Ви вважали, що, коли зруйнуєте мур біля вежі, вам легше буде забратися в підземелля. Під шумок. То одні розбирають, то ви. І ось Гончаронок з усією властивою йому чарівністю переконує голову в доцільності закрити мечеть і зробити в ній свинарник.

— Яку мечеть?

— Ну, пробити запасний вхід у замковий двір і зробити в ньому скотарню… А тут я, з фотоапаратом. І навіть голову напускати на мене не треба, щоб самим зостатися збоку. Голова сам на рожен лізе. Охоронну ж дошку зняли. Заборони нема руйнувати, а тут — на гарячому… Невеличка, але неприємність. А тут ще два Івановичі, що йому на цьому краєзнавстві давно вуха об'їли. А вам з цим їхнім «Знай свій край» та «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» і поготів. Бо вам якраз і треба було, щоб люди менше знали свій край і надовго забули про деяких типів та їхні вчинки.

— Ігнасю, я його зараз рубону, — сказав Гончаронок.

— Дай спокій. Хіба тобі не цікаво, до чого він там додумався? Нехай розпатякує. Далеко він своїх знань не донесе. А нам цікаво буде знати, чому він запідозрив. Я вже не дуже розумним виглядав, а про тебе й говорити нічого. Настільки тупа тварина, що підозр не повинно було бути.

Гончаронок поліз рукою в кишеню.

— Облиш, — сказав Висоцький, — ніж ти добре кидаєш, але його крізь кишеню, як кулю, скажімо, не кинеш. Сиди й слухай.

— Часто траплявся ти мені, Тодоре, на дорозі. Часом вночі. І стрибав через канаву, повну води, щоб малу потребу справити. А нащо?

— А на те… Зустрілися тут з одним…

— А до цього, на іншій дорозі, про «страшні яйця» розмовляли? Я сподівався тільки, що вигадки і припущення, побудовані на піску, не завдадуть мені шкоди.

— Ч-чорт.

— Полем ви звідти йшли, щоб повернутися іншою дорогою, ніж той.

Хто «той», було для мене темною ніччю, як і багато й багато чого в цій справі. Багато що, об чім я вже ніколи не довідаюся. Але я повинен був удавати, що мені відомо куди більше, ніж насправді (тільки б не перегнути!), і тому навіть брехати з більшою чи меншою долею вірогідності.

— Ви поспішали. Тим більш що тоді, по дорозі на станцію, у грузовику, я проговорився, що пов'язую все, що відбувається, не тільки з тим скарбом, але й з подіями перед втечею німців. Тут уже й справу з Лопотухою треба було довести до ладу («дуель ліхтарів»), а заразом і зі мною, якщо вже вночі поліз у вежу, потрапив під руку. І втікати навіть не було як. Прив'язані до архівів… Тож-бо ти тоді на станції, Висоцький, так на дядька в піжамі психонув. Справді, їде собі куди хоче, а ти, «тубілець», змушений на місці сидіти, тремтіти й чекати на висновки. Та й дивно, що чоловік не знає, де його брата розстріляли, в Кладно чи в Білостоці. Більше все-таки на Кладно чутки кажуть. І прізвище на пам'ятнику чорним по білому.