Чорний замок Ольшанський

— А те, що потрібне не тобі й мені?

— Може, й знайдеться. А може й згоріти, чорт із ним… Справді, давайте сядемо та тихо-мирно поговоримо.

І він показав мені на високий валун збоку стежки. Самі вони сіли на два нижчі, щоб мати більшу за мене волю в рухах. Нічний шабаш нечисті почався.

— Ну от і поговоримо, — ляснув себе по коліну Висоцький.

Сеймик був, як кажуть, невеличкий, але вельми поважаний. У двох його учасників (а я був переконаний в цьому), окрім переваги грубої фізичної сили — може, й не такої вже великої переваги, — з цілковитою певністю можна було знайти в кишенях ножі, а в когось, може, і симпатичний маленький кастет, а у внутрішніх кишенях піджаків або під пахвою — пістолети.

— Починай, — ніби поспішаючи, сказав Гончаронок.

— Почну, — сказав я. — Почну з того, що коли навіть і не на сто процентів, але я знаю вашу історію, ваше минуле. Як? Вважайте, що спочатку це були просто неясні здогадки. Я не знаю, яким чином ви довідалися про книгу і таємниці, сховані в ній. Але ви знали. Можливо, ще з часів війни, з часів останнього Ольшанського. На жаль, ви не змогли бути присутніми при фіналі трагедії і докладно не знали, де й що на додаток до старого скарбу сховав останній князь. Тому що у справу втрутилося гестапо, яке ховало архів, і айнзацкоманда, яка ховала награбоване. І та, й та організації розташували свої схованки в небезпечній близькості до стародавнього скарбу. Їм здалося, що надійнішого місця не знайдеш. І вони не були схильні інформувати сторонніх, та ще тутешніх, відкривати їм свої таємниці. Навпаки, приховавши од вас же ваші ж справи, вони змусили вас залишитися тут надійними вартовими своїх коштовностей і, в разі чого, захисниками їхніми, бо ви заодно захищали свій спокій і сяке-таке майбуття… На таку несподівану неприємність, коли хтось почав би шукати й копати…

Вони переглянулись.

— Але господарі не вижили. Старий Ольшанський хутко помер. Книга зникла невідомо де. Ви не могли й подумати, що вона закинута на горище в хаті діда Мультана, де її знайшов Пташинський. Зате у вас була надія, що не все втрачено, доки книга невідомо де, але якщо навіть і знайдеться, то мало дасть користі тому, хто знайшов. Бо йому треба здогадатися про існування шифрованого повідомлення, розкрити його і… цього мало, мати в руках певний предмет, без якого, як вважав стародавній князь та й ви також, розшифрувати таємницю неможливо. Ні він, ні ви не подумали, що, маючи на плечах хоч щось схоже на голову, можна обійтися й без наявності того предмета.

— Якого предмета? — процідив крізь зуби Гончаронок.

— Я багато над цим думав. Випадок допоміг мені, а ви своєю поведінкою зміцнили мою здогадку. Це «мед», мідь, це товкач у вас, Гончаронок. І ступа, яка, я майже впевнений, у вас, Висоцький. Що ж ви не склали своїх набутків в одну спільну скарбницю? Боялися, не довіряли один одному. Збиралися шантажувати один одного спільним непевним минулим?

— Брешеш, — сказав Висоцький.

— Чому брешу? Ви просто не знайшли книгу. Так склалися обставини. Не потрібні були ні злочини, ні нові й нові ваші жертви.