Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Яку справу з Лопотухою? — ніби нічого після згадки про нього не слухав, спитав Висоцький.
— А ви думали, що коли він замок за свою фортецю вважає, вас щодня бачить і підсвідомо побоюється і напускає на себе більше дурощів, ніж насправді, то він може якийсь там тайник влаштувати. Для певності ви тоді вночі у вежі й стіну руйнували. У підозрілому для вас місці.
— Розумний ти чоловік, Космич, — з млявою погрозою сказав Висоцький. — Розумний. Тільки ти як той, мудрий після шкоди. Схаменувся пізно.
— Так. Я знаю. Але не думаю, щоб ви дуже виграли в часі. Не тільки вас тут щось тримає. Тримає тут те-се ще одного чоловіка.
— Загадками говориш, — сказав Гончаронок.
— Так.
— Ну, далі, — сказав Висоцький.
— Про спробу вдертися в мою квартиру, про «мою» записку до Мар'яна я вам нічого не казатиму. І без того довга розповідь. Не знаю також, що вас вело до другої вежі. Певно, логічне продовження, проекція на майбутнє моїх вчинків. Але третьою вежею я вас на хвилину збив з пантелику.
— Ненадовго, — сказав Висоцький.
— Правильно. Інакше ви б мені там могилу не ладнали. Тоді б останньою жертвою був би не я, а Лопотуха. Надто вам слова лікаря не сподобалися, що той Людвіг може очуняти, прийти до пам'яті… Так, багато подій відбулося. Багато про що я не знаю, багато про що не знаєте і ви.
«Тягнути далі нічого. Та я й стомився. Дуже стомився духом. Скоріше, справді, кінець. Продовжувати цю комедію нема ні сили, ні бажання».
— Вас так чи інакше спіймають. Рано чи пізно. І тоді всі будуть відомщені. І я також.
— Е, ні, — сказав Висоцький, — поки те, так це перед нами відкритий шлях. І, коли ми візьмемо все у свої руки, — молодчики такі, як ви, не потрібні будуть.
— Дехто й раніше казав це саме. Де вони? Але якщо це, на загальне нещастя, й станеться, ось тільки тоді ми по-справжньому і потрібні будемо. Навіть ті, кого зараз не дуже беруть всерйоз (з різних боків) аматори й знавці «справи».
— Це чому ж? — ужалив Гончаронок. — Поки що ми тут хазяї. І згодом будемо хазяями повними. У нас здоровий глузд.
— Не будете, — я був майже спокійний. — Гадаєте, божі й людські закони скасовані на користь цього кутка чи якогось іншого на землі? Тільки тому, що ми народилися тут? А якийсь там Гітлер у Німеччині? А Власов у Росії? Ні, ці закони ніде не скасовуються. Корабель ваш дуже старий і зараз летить на рифи.
— То що ж нам, бідним, робити? — у фальшивій скруті запитав Висоцький.
— А треба було вчитися з дитинства сумлінності, яка в тому житейському морі замість навігатора. Вивчити її і пливти собі. Або зневажати її, і тоді — будьте прокляті на вікі вічні!
— Що ж, погомоніли, — Висоцький витягнув з кишені пістолет.
Я готовий. Мені майже не страшно, так, ніби трохи смокче під грудьми. І тут я підводжу очі.
… Далеко-далеко, за темрявою, за місячною імлою горіла іскра вогнища. Як же я міг не подумати про неї?!
«Вихід! Вихід за будь-яку ціну, окрім приниження!»
Він примірявся. Примірявся і я. Мені треба було тільки, щоб він втратив спокій, щоб рука в нього була не тверда. І тому я пустив у хід останню свою здогадку, яка межувала майже з упевненістю:
— Що ж, до скорого побачення, Висоцький… До скорого побачення… Бовбель.
— Що-о?
— Бовбель! З подвійною бухгалтерією. По доходах і по трупах. Перетремтіли ви, бідолахи! Що, Бовбель, усі ці роки не пив, тільки рот горілкою полоскав?
— Здогадався, — хмикнув Гончаронок-Бовбель. — А, погань!
— Ясно, втік ти тоді болотяною стежкою. Одному тобі відомою. Один втік. А друзі-свідки накрилися. Теж подвійну бухгалтерію вів? Зі своєю бандою і з німцями? А ти, Висоцький, чи не вмокав ти пальці у кров повішених у Кладно? Архів вам був потрібний. Гроші — обом.
— Ну от, — перебив Висоцький. — Тут тобі й кінець. Мало вас, гадів, перекопали.
— Брудні ви падлюки… На що сподіваєтесь?
Пістолет ривком звівся вгору, потім почав опускатися.
І тут я одкинувся назад і впав за валун. Упав на правий бік (крий боже, щоб не на руку!), клубком, як треба падати з коня, відкотився далі від каменя.
У момент падіння прямо наді мною стьобнув, як товстим нагаєм, постріл. Я підводився вже, але підвела, поїхала на вологій траві права нога, і я мало не ткнувся в моріг носом, водночас відчувши, як щось обпекло ліве плече вище ключиці.
Гончаронок-Бовбель кинув-таки ніж, і, якби я не посковзнувся, ніж цей зараз стирчав би в мене з-під лівої лопатки. Тепер ніж лежав на траві, і я підхопив його: все-таки якась зброя в руках. Хоча що означала та зброя проти пістолета?