Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Пливуть… Пливуть. Залитий фантастичним, примарним світлом двір. Дві світлі кам'яні стіни й вежі, що в цьому світлі набули кольору обгорілого і запорошеного чавуну. І дві чорні стіни, і особливо масно-чорна темрява на галереї, і в цій темряві рухаються два привиди. Світла постать, темна, і відділяє їх від решти темряви вузька смужка світла.
— Не рухайтеся!
Я кинувся майже бігом до правого входу на галерею для прогулянок, збіг по ньому і рушив назустріч невиразно-тьмяним примарам. Ближче… Ближче. І раптом вони зникли. Тут-таки, біля мене. Не примари і не привиди, просто дві плями, що перетворилися на невидимок.
— Вони зникли, — долетів з двору голос Щуки. — Але ти, ти освітлений, Антоне.
Я підвів голову і завмер, мало не осліплений. Від дзвіниці костьолу, від диску дзиґарів, падав прямо мені на тіло та обличчя, бив у очі сніп різкого яскраво-блакитного світла.
— Сюди! Швидше.
Я почув тупіт ніг. За хвилину всі люди вже були на галереї.
— Гляньте! Он! — показав я.
— Що таке? — Засліплений Щука кліпав очима. — Що це таке?
— Я здогадуюсь, що це таке, — кинув Хилинський.
— Годинник, — сказав я, — справжні, старомодні, стародавні дзиґарі. Тільки один тут тип помилився. Нерухомий «денний» годинник з рухомими стрілками, і рухомий, більший циферблат «місячного». Він за нерухомим денним. І він крутиться, хоч і безладно, бо не до кінця відремонтований. А під ним нерухома стрілка… І рухомі постаті «світів».
— То що? — запитав Мультан.
— Органіст і ксьондз казали мені, що там для невідомої мети система потужних дзеркальних рефлекторів… Ну от, у певні дні промінь місяця потрапляє на них. І от іде по галереї темна тінь, від нерухомої стрілки, а за нею світла «тінь», відбиток од рефлектора.
— От і все, — сказав Вечірка. — Баєчки. Запала важка пауза.
— Дурень ти, — сказав йому пригнічений Змогитель і потім кинув мені: — І ти не кращий. І надало ж тобі таку казку, таку красу на друзки розколошматити. Потрібне воно було комусь, твоє тлумачення.
Я й сам шкодував, що побачив і дав побачити іншим ще в одному явищі паршивий наш реалізм.
Розділ IX
Ми нарешті підважили одну з плит «під кораблем». Було це наступного дня після нападу на мене. Допомагати прийшли всі вчорашні, та ще приплентався ксьондз. У поношеному цивільному одязі і з киркою в руці, що, як не дивно, йому пасувало, цій дивній людині.
І тут сталася перша розбіжність з одним з моїх нічних страхіть. Під плитою не було отвору, він був засипаний, навіть забитий уламками цегли, каміння, щебінкою і…. дрібними бетонними брилами з рештками арматури. Щука аж засичав від радості, побачивши це.
— Чому тут радіти? — спитав я.
— А тому й радіти, що шлях — правильний. До речі, шлях, який ти й підказав.
— З ним ще були якісь два дядьки в цивільному.
— Ну, що тепер? — запитав він у одного з них.
— А що? Поки теє, нехай копає, — відповів незнайомий.
— Справді. Усе ж це як вінець. І його здогадів, і того, що мусив пережити.
Ми вигрібали, ні, ми буквально видирали цей пізніший корок, що заткнув жерло давнього отвору. І зрештою зажеврів чорний, трохи нахилений провал униз.
Я взяв ліхтарика й почав спускатися по збитих, сточених часом приступках. Зі мною спускалися Сташка (я знав після того випадку із завалом, що відраджувати її — марна справа), Щука, Генка Сідун, Шаблика, один з невідомих і ксьондз, який знову причепився до нас.
Тіні від наших голів стрибали по мурах, по низьких напівкруглих склепіннях. Сходи були круті — можна в'язи зламати. І вже через якихось метрів п'ять нижче розібраного нами завалу я зупинився і показав ліворуч.
— Ну от. Мурували. Замурували. І порівняно недавно. — І звернувся до своїх: — Тому ми розбирати це не будемо. Сподіваюсь, що це вже не наша справа. Думаю, що це справа ваша.
— Маєте рацію, — сказав невідомий, — це справді наша справа. А чому ви думаєте, що замурували «порівняно недавно»?
— Спосіб кладки, — сказав я. — І ще, вони вживали для замурування щілин бетон. Рушили далі.
І знову приступки, приступки, приступки. Знову стрибки жовтого і чорного. Знову січуть муровану стелю мечі світла, якого вже стільки років, стільки вже нестерпно довгих, смертельно тягучих років, нескінченної їх череди, не бачили ці камені.
Ми спускалися безмежно довго, аж поки стеля не почала відходити вгору і там загинатися кудись у неосвітлену темряву.