Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3

Власне, тут він не зовсім справедливий. Про цих об’єктів Едіт хотіла поговорити з ним ще минулого разу. Але він — ніде правди діти — був не в настрої, не в гуморі, не в силах слухати її.

У той день у лікарняній палаті стікала кров’ю Джозефіна. Її вперте намагання завагітніти і виносити здорову дитину знову завершилося фіаско.

Дейч розмовляв із лікарем, він знав, що вина може бути й не у здоров’ї Джозі. Лікар сказав, що у їхній крові є щось, що у поєднанні може не підходити для зачаття майбутньої дитини, що наука не стоїть на місці й ведуться нові дослідження, але дива може й не статися. У них із Фіни може просто не бути дітей. Ніколи. І якщо він бажає мати повноцінну родину, то… Лікар стишив голос і обережно порадив розлучитися з Джозефіною і знайти собі іншу жінку.

Дейч глибоко вдихнув. Це, звісно, дурниця. Шукати іншу він не буде, вони спробують ще раз, і якщо доведеться — ще раз… Зрештою, вони з Фіни ще молоді, і у них все може вийти!

Ах, так, Едіт… І її донесення. Гарно. Те, що вона пише — гарно.

— Вона дуже мила дамочка, — почала Едіт, не зважаючи на те, що Арнольд не відривав погляду від аркушів її звіту. — Ця Елізабет Мак-Міллан… Дуже. І дурненька, як набите тирсою ведмежа, — гмикнула вона. — Арнольде, от чому чоловіки завжди обирають отаких дурненьких жіночок?

— Га? — Дейч підвів очі на Едіт. — А-а-а… Не завжди, — проказав і знову поринув у читання.

— Вона кохається у гарному вбранні, парфумах, предметах розкоші, — продовжувала Едіт. — Для неї пристойна порцеляна на обідньому столі важливіша за те, що хтось не має й окрайця хліба на обід. Вона геть не розуміє свого чоловіка, який безмежно її кохає, та попри все щиро співчуває простому люду…

— І хто у нас чоловік? — поцікавився Дейч.

— О… Тут і починається найцікавіше, — усміхнулася Едіт Тюдор-Харт. — Чоловік у нас, ти тільки уяви, сам Алекс Мак-Міллан.

Едіт зробила ефектну паузу, щоб насолодитися виразом обличчя Арнольда Дейча.

— Хто? — перепитав він, не вірячи власним вухам.

— Ти почув. Алекс Мак-Міллан. Той самий журналіст з «Обзервер», аналітичними оглядами якого ти так захоплюєшся, Арнольде.

Дейч присвиснув.

Думки про Джозефіну, втрачену дитину та сімейну драму враз кудись поділися, поступившись місцем «священній порожнечі», як любив Дейч називати стан, коли його мозок був готовий до сприйняття вартісної інформації.

— Алекс Мак-Міллан… Бути цього не може… — прошепотів він. — Ти хоч знаєш, на кого вийшла, моя маленька Едіт?

— Здогадуюся, — кивнула вона.

— Отож-бо…

— І до чого ви добалакалися з його дружиною?

— Місіс Мак-Міллан сказала, що уже поспілкувалася з чоловіком, він не має нічого проти фотопортрету їхньої доньки, але з родинним фото доведеться трошки зачекати… У нього якісь справи, його просто не буде кілька днів у Англії…

— Пф-ф-ф, — видихнув Дейч. — Прекрасно, те, що треба, Едіт! — Він підвівся і енергійно закрокував кімнатою туди-сюди. — Центр нас звинувачує у бездіяльності, у недостатній цілеспрямованості, у нерезультативності… Якби тобі вдалося завербувати Алекса Мак-Міллана, це змогло б компенсувати усі ці безпідставні звинувачення на адресу лондонської резидентури. Так… спокійно, Едіт! — проказав він більше для себе, ніж до своєї співрозмовниці. — Спокійно… Головне, щоб риба не зірвалася! Алекс Мак-Міллан, журналіст «Обзервер»! Та це ключ до вирішення багатьох проблем! Ти знаєш, із людьми якого рівня він спілкується? Ти знаєш, до яких місць він вхожий?