Чорний замок Ольшанський

— перша вежа.

— ніяка, ти розумієш, ніяка.

— це друга вежа від кутньої. І, значить, помилилися не тільки ми, але й ті, що хотіли нас засипати. Вони нічого не знали, вони тільки стежили за нами. А все, що ми… ох… воно під другою вежею.

Я знеміг від сміху, зовсім знесилився:

— Ах, боже мій! Йолоп! Йолопень! Віслюк — ремінні вуха.

— Нічого, віслюк на чотирьох ногах, та й то спотикається.

— Ну, годі. Я більше не дозволю цьому віслюкові спотикатися. Мулом мені стати, якщо це не так.

З цієї миті я твердо вирішив, що ніхто, ніщо й ніколи у віслюки мене не запише. Історія колись покаже, так усе це сталося чи не так.

Ще тільки одне. Поки ми дійшли до місця, де нам треба було розходитися, я передав Хилинському усі свої міркування в цій справі. Нехай передає далі кому захоче. Я не хотів далі ризикувати. Мало що могло статися зі мною в цьому кутку? Він слухав уважно, а потім, нічого не коментуючи, сказав тільки якимсь ніби байдужим голосом:

— Щось схоже на те. — І додав після паузи: — І ось іще що. Це тобі пожива для роздумів. «БТ» ніколи, із самого заснування ларка, кіоскерові не відпускали.

Що мені було до «БТ» і до цього небораки? Мене вразило інше.

— Так, виходить, пошуки йдуть? Їх не кинули?

— Ет, — відмахнувся він, — нічого я не знаю. Щука якось обмовився.

… Через день тихий наш притулок перетворився на вавілонське стовпотворіння. Снували між Ольшанами і Ольшанкою різні машини й різні люди. Приїздили навіть із Кладненського і столичного музеїв. Приходили й відходили місцеві. Часом на пагорбку люди збиралися у маленькі окремі купки, де жваві, а де похмурі.

— Ну що, накльовується щось? — спитав Ничипір Ольшанський.

І хоча, відгрібши нову порцію різного мотлоху, на глибині шести кроків від «материка» ми справді щойно знайшли вибитий на камені контур корабля, я відповів ухильно:

— А дідько його знає. Тут така головоломка, що не можна бути певним ні в чому… Може, щось і знайдеться, а скоріше всього ні.

Я не хотів розсипати майже завершеного візерунка в калейдоскопі.

До вечора ми розчистили майже весь майданчик. Я вже навіть приблизно бачив, де плити на підлозі дрібніші. Там можна було припустити існування замурованого лазу. Тому я спеціально не дав хлопцям розкопувати до кінця.

— Годі на сьогодні. Завтра вранці візьмемося знову. Вони бурчали. Азарт — це азарт.

— Нічого, нічого. Залиште трохи приємного чекання і на завтра.

— Приємного, — досить глумливо сказала Сташка. — Нічого там приємного не буде.

Я спохмурнів:

— Якщо навіть я маю рацію, то один день уже нічого не дасть і нічого вже не змінить. Якщо навіть здогадки правильні… Тому що люди, ми в даному випадку, запізнилися з допомогою. На добрих три з половиною століття.