Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Економіст Фред Гірш[856] таким чином пояснює парадоксальність ситуації, за якої ми не стаємо щасливішими за постійного зростання багатства: якщо ви сидите на концерті й хтось раптово встане, він отримає компаративну вигоду. Однак за рахунок інших, які сидять за ним, кому він затуляє собою всю сцену. Коли ж інші візьмуть з нього приклад і теж встануть, компаративна вигода зникне — усі знову опиняться в рівних умовах, тільки з тією відмінністю, що у всіх більше болітимуть ноги. Після цього хтось встане навшпиньки й уся спіраль ще раз повториться. Потім люди почнуть залазити на плечі, стоячи при цьому навшпиньки... Словом, наша задоволеність буде завжди компаративною, вона не абсолютна, й ми щоразу знову будемо почуватися найнещаснішими на світі, якщо наш сусід купить собі нову машину, як би нас не задовольняла наша стара. Чи можна якимось чином уникнути цієї спіралі? Дехто б міг заперечити, що ми б могли втекти від цього споживацького прокляття в рай серця, де можна знайти спокій і відпочинок. Припинімо шукати спокій у матеріальному, а перемкнімося на духовне. Зрештою, Ісус ніколи не вітався зі своїми учнями словами: «Щастя вам», використовуючи тільки: «Мир вам».

Августин у своїй книзі «Сповідь» говорить відоме всім звернення до Бога: «І серце наше не супокійне, доки не спочине в Тобі»[857]. Та чи відпочило за життя його серце? Чи знайшов він те, що шукав, і більше не шукав? Так само й давні євреї, коли нарешті дійшли до землі обітованої, змушені були й далі воювати. Жодного сліду від такого бажаного миру й відпочинку. Зрештою, Єрусалим у перекладі означає «Місто спокою». Та попри багатообіцяючу назву, спокою в ньому немає і досі. Здається, матеріальний світ щодо цього дуже подібний до світу духовного. І там, і там ми хочемо більшого, нам ніколи не буває достатньо. Так ніби у нас всередині захований невивідний надлишок недостатності, який не дає нам зупинитися і тримає у постійній напрузі. Психологи говорять про его, яке постійно ставить перед нами завдання й вимоги, які майже нереально виконати, але навіть якщо ми впораємося із завданням, йому все одно мало й воно продовжує сміятися з нас далі.

У своєму стоїчному переконанні Аристотель схиляється до того, що ми б мали задовольнитися тим, що в нас є, і що щастя полягає саме в цьому. Інакше ми потрапимо в пастку до підступного «я-вже-не-знаю-щобізму», а оскільки апетит приходить під час споживання, нам ніколи не буде досить. «Повні труду всі речі, людина сказати всього не потрапить! Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням ухо», — написав автор Еклезіястової книги тисячоліття тому[858].