Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Еге-ге-ге… коби було, то не сидів би я тепер, як голий у терню, — прорік безнадійно дід. — Я й сам, пане вчителю, якби спав у бочці коров’ячого говна… перебачте… а на душі такоє паскудноє чуство, якби зарізав десятьох людей і тепер лем то і чекаю, коли за мною міліцішти прийдуть…
— Та што — тепер маєме вмирати?! — із відчаєм запитали пан учитель.
Але тут у хату знадвору увійшла баба, тримаючи обіруч повну дійницю.
— Марько цукрені, спадьте на ласку, дайте губи замочити і душу залічити, бо дуже лихо! — піднесли молитовно руки пан учитель.
— Ко дурний, най не п’є! — мовила пісно баба. — Я, до приміру, можу деценя-дві вмастити, айбо розум твердо тримаю у жмені. А дехто, як допадеся до погара, то жре до посиніння…
— Я, оронь-кедвеш Марько, туйки не причім, то панові Фийсові зле, — одразу перелякано почав відхрещуватися дідо. — Я тоже стараюся свій розум хранити у твоїй жмені.
— Нема, пане вчителю, у обійстю паленьки даже псові губи замочити, — співчутливо мовила баба і, з гнівом дивлячись на Соломона, додала: «Авби триголові гадини на ній сичали, той би уже був оприходував її через свою гертанку».
— Тогди, золота, позичте пару рублів, — схопилися за останню соломинку пан Фийса.
Кому-кому, а панові вчителю баба Фіскарошка відмовити не могла. Мало того, що пан Фийса були надійним клієнтом, — але й дуже вигідним вкладенням капіталу: борг конче повертали із процентами — то півлітрою, то цукерками чи якимось іншими лакомствами… Проте кредитування найперше велося із щирої шани до пана вчителя і великого жалю. Після того, як пана Фийсу назначили агітатором і він із шаленою пристрастю взявся малювати портрети сов’єтських вождів, якась нечиста сила вселилась у чоловіка і учитель до останку почав спиватися.
— Одверніться! — наказала баба, а сама полізла під сукню і там, попорпавшись у своїх сховах, витягла новеньку п’ятірку.
Бігти за чвертиною довелося, звісно, мені.
— Ти, Митьку, скажи Гершкові, што то для баби, бо дуже черева її болять, — напучила на дорогу Фіскарошка.
Проте у бовті — так у нас називали крамницю — виявилось порожньо. Я, лякливо переступивши поріг, вже хотів окликнути якусь живу душу, коли із підсобки почав повільно виповзати великий дерев’яний ящик. А за ним, пихтячи, Гершко — маленький, дрібнокучерявий, схожий на циганина, мукачівський єврей. Він гепнув ящик на прилавок, взяв невеличку сокирчину і взявся хутко відкривати…
— А, Митлик плийсьля, сьо, Митлик, хотіля? — запитав Гершко, сяйнувши повним ротом золотих зубів.
Золота посмішка Гершка мене чомусь завше глибоко вражала, навіюючи химерні асоціації. Приміром, коли я читав казки про розбійників і заховані ними скарби, переді мною неодмінно спливало усміхнене обличчя Гершка. І чомусь здавалося, що все золото, награбоване розбійниками, сховане не у таємних печерах, а у писку Гершка. І від цього непримітний Гершко в моїх очах виглядав таємничим велетом, якого злі розбійники перетворили ледь не в карлика, аби тільки зберегти таємницю золотих скарбів.
— Так сьо-сьо хотіля, Митлик, купити? — знову запитав золотоносний Гершко.
Тільки-но хотів відкрити рота, що прийшов за чверткою горілки купити, коли Гершко навстіж розчахнув ящик, розгорнув папір… і!.. О, Великий Божіньку! На прилавку, спокусливо підморгуючи бурштиновими боками, лежав величезний кусень яблучного повидла, а по-нашому — мармалади! На мою віру, всі коштовності світу, в’єдно із хранителем золотих скарбів Гершком, вмить померкли у моїй свідомості. Перед широко роззявленими очиськами тихо посміхалася помаранчево-рубіновим сяйвом мармалада!
В ту мить я не просто відчув, а побачив зримо, як від бурштинового кусня, легенько вальсуючи, знімаються у повітря духмяні пахощі, обсновуючи такими ж помаранчево-рубіновими стрічками прокурену і просмерділу оселедцями крамницю. Для мене «государственний» мармалад, на одміну від домашнього леквару, завжди був недосяжністю, про яку навіть не говорять, а тільки потайки і суворо-мовчки мріють. Кілька разів випадало куштувати мармаладу, і вона тепер завжди асоціювалась у мене із тим великим і незбагненним словом, яке люди називають блаженством.
І тут мене осяйнуло! Боже праведний, а мій дідо і пан Фийса, певне ж, про це і не знають! Їм, видно, ніколи не випадало щастя спробувати мармалади! Бо коли б так, ні за які сили б не пили тієї паскудної паленьки.