Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
Чесно зізнатись, я потайки вже раз взяв цей гріх на душу… і спробував. Коли ковтнув з півдеци, мені у горлянку ніби грім луснув. А потім вогонь шугонув у груди, живіт підвело, скрутило! І я так почав блювати, що думав — очі з лоба вилетять, як фасолини із стручка. Звісно, як після такого не мучитись челядині? Мені стало вельми жаль дідика і пана учителя. Тому твердо вирішив: замість клятої горілки куплю я їм мармалади — най не мучаться, а насолоджуються. А біля них, звичайно, і мені шмат райської добрятини перепаде.
— Тлетій лас звідаю, Митлику, сьо хотіля?
— Мармалади! — твердо рявкнув я.
— А кілько, пелеплосюю, тлеба тої мяльмалади?
— Та на всі гроші! — простягнув я п’ятірку.
У ті часи яблучне повидло коштувало мізерні копійки, бо на п`ять рублів золотоносний Гершко відвалив мені майже пів’ящика пахучого і до потьм’яніння солодкого товару.
— Насьо тіко мнього мяльмалади? — запитав Гершко, допомагаючи мені увіпхнути повидло у полотняну тайстру.
— Будемо бабі болячі черева мастити, — забувшись, бовкнув я.
Сумніваюсь, чи мчали із таким нетерпінням гінці Наполеона до Парижу із вісткою про повну перемогу імператора під Аустерліцом, як гнав додому із мармаладою я. Навіть не по землі нісся, а летів… В якусь мить у мене, видно, од свято-праведного вчинку, за спиною виросли невеличкі крильцята. І я летів по узгірку на наш присілок, як янголик-метелик. Щоправда, при цьому не забував і раз у раз присісти то під кущик ожини, то шипшини і, засунувши руку у мармаладу, набирав жменю і все кидав собі у рот. Я хвилювався: чи, упаси Божіньку, не прокисла по дорозі мармалада. Але вона, на моє щастя, ставала щораз солодшою і пахла… почекайте… вона пахла кольоровими снами і різдвяними колядками.
По дорозі зустрів нанашку Кутузовку. Вона хутко поцікавилася: звідки йде і що так тяжко, бідна дитина, цубрить у тайстрі. Будучи хлопчиною нелукавим, я од чистого рота розказав усю правду. Почувши, як замість горілки я несу на опохмілля дідові і панові Фийсі мармаладу, Кутузовка, певне, дуже зраділа за мене, бо так сміялася, аж на неї гикавка напала. А бабин двоюрідний брат Семен на прізвисько Карл Маркс, що зустрівся трішки пізніше, від моєї інформації теж довго трусився од реготу, а потім підняв уверх руку і пророче мовив:
— Но й мудра у тебе голова, Митьку! Не інак, як бути тобі великим професором авать важним партєйним начальником!
Від тих похвал і пророкувань у мене виросло ще кілька крильцят за плечима і я уже не зайшов, а тунгуським метеоритом влетів у хату — захеканий, спітнілий, розчервонілий, а головне — одухотворений.
— Што ся стало, дитино?! — аж перелякалася баба.
— Отуйки’го маєте! — поклав я торбу посеред столу.
Пан учитель Фийса, наче зморена засухою ромашка після благодатного дощу, підняв голівку, похитався і почав на очах цвісти.
Дід Соломон й собі хутко заворушився біля печі і, наче квочка, що відчула під собою перше курченя, радісно заквочив:
— Мав бись, Митьку, щастя, долю…
Тим часом пан Фийса, згораючи від жаги, вхопили два гранчаки, сполоскали у відрі і виставили на стіл. Дід теж від нетерплячки навіть не врізав хліба, а не по-християнськи відламав два кусні і поклав між погарами.
— Я, неборята, штось нич не розумію, — мовила баба, розкриваючи торбину. — Се што, Митьку?
— Мармалада! — радісно рявкнув я.
— А паленька де?! — в один голос заричали дід і пан учитель.
— Вмісто паленьки я купив мармаладу! — не гамуючи бурхливих емоцій, все ще радісно вів я. — Діду, пане вчителю, ви коли би попробували, яка смачна і солодка мармалада, то нигда-шуга не взяли би до рота вонючої і гіркої паленьки.
— Слухай, дитино, ти з нами не фіглюй! — грізно замахнувся дід.
Бідні пан учитель Фийса, як перед цим ромашково розцвіли, так же безславно зів’яли. Гепнулися безсило на стілець і, ледь не плачучи, приречено сказали:
— А він, Мішку, з нами і не фіглює. Кілько разів я вам говорив, што ваш Митро — то є не дитина, а істинний потомок кровожадного ящера.
Дід, підозрюючи бабу у якійсь капосній провокації, взявся мене обшукувати, а далі кинувся до сіней, гадаючи, що я горілку припрятав там у якійсь закутині. Фіскарошка сама була настільки ошелешена моїм благородним вчинком, що як сіла при вікні на ослінчик, так лише і кліпала безвинно очима.
Тим часом я і далі гаряче переконував присутніх у паскудності горілки і великих благах і користі мармалади. Пан учитель Фийса дивилися на мене такими очима, ніби, перебачте на слові, з’їли солдатську онучу, і постійно повторювали: