Коротка історія семи вбивств

Тієї ночі, коли Віпер зупинив тачку в Ґарбиджлендсі й викинув Гекла, я більше не бачив від нього ні вух, ні хвоста. Ось вам ще один з тих, хто виявився якщо не хоробрішим, то принаймні кмітливішим за Віпера, — таким кмітливим, що я міцно задумався, кого лишати на цьому світі. Таким метикуватим, що став єдиним, хто, нюхнувши носом вітер, зрозумів: після такої справи живими назад не вертаються. Мені імпонує, коли людина вміє читати письмена на стіні. Але Геклові слід знати: турбуватися йому не було про що, — відплата чекала тільки тупих, а не кмітливих розумом. Якби я міг з ним перемовитися, то сказав би: «Не переймайся, братане. Світ з тобою цікавіший, ніж світ без тебе». Проте він зловив струмінь попутного вітру й накивав п’ятами, вистрибнувши тоді з автівки, як пес із відстебнутим нашийником. Лишатися на Ґарбиджлендсі він навіть не думав. Віпер винюхав, куди втекла більшість, а тих, кого не знайшли ми, розшукали растамани. Вголос про них ніхто не говорив, а єдиним свідченням, що вони виходили на полювання, був труп Демуса, що розгойдувався на дереві в горах Джона Кроу. Очі та губи йому склювали грифи. Але де Гекл, сказати не зміг ніхто. Навіть його жінка, навіть після того, як її тричі віддубасили і мало не задушили. Це, признаюсь вам, викликає в мені ще більше захоплення: чоловік отак от просто взяв і зник з кінцями.

І ось майже рік по тому до мене прийшов Папа Ло, ще божевільніший, ніж звичайно. Ну, не те щоб божевільний, швидше заклопотаний, але так, що аж очі йому сходяться мало не на переніссі.

— Він узяв того вилупка з собою в тур, ти можеш це уявити? Зробив йому, бомбоклат, візу!

— Заспокойся, чоловіче. Ще не вечір.

Насправді стояв якраз вечір, незвично мирний як для гето.

— Нічо’ не розумію. Може, він справді якийсь пророк. Не ’наю, чи витворяв таке навіть сам Ісус, хоча він і любив заганяти в кут мудреців.

— То ж кому він зараз дістав ту візу?

Ішлося, певна річ, про Співака.

— Я ніяк не міг повірити, поки не побачив того малого вилупка, як він ховається за ним, мов схарапуджене курча. Геклу.

— Геклу? В натурі?

Хтозна, де Гекл переховувався майже два роки. На південному узбережжі серед гіпі? На Кубі? Де б він те не робив, але вже через три дні по приїзді Співака на другий концерт він окопався на Гоуп-роуді, 56. Без зброї, без взуття, смердячи пустирем. Співак, безумовно, зрозумів, хто він, хоча з нападників, я впевнений, не розгледів нікого. Я не знаю, чим варто захоплюватися більше, його хоробрістю чи його тупістю, але Гекл, на вид — страшний, як сама смерть, пішки здолав шлях до Гоуп-роуду, пробрався повз охорону, а коли Співак вийшов з дому, кинувся йому в ноги і став вимолювати прощення. «Убий мене або спаси», — так, здається, сказав. Само собою, кожна жива душа на тому подвір’ї жадала розправи над ним. Що потім робити з тілом, їх навіть не турбувало.

Можливо, Геклові поталанило, що в цей час Папа Ло був не там. А може, його щастя в тому, що Співак став бачити речі під іншим кутом. Або ж він подумав, що цьому напівтрупові — з такими запалими очима, ніби він курив «хвіст ящірки», від якого смердить, як з-під хвоста у корови, і з пальцями, що стирчать з дірявих черевиків, — падати нижче просто нема куди. А можливо, він справді пророк. Співак його не тільки простив, а й невдовзі ввів до свого найближчого оточення, а їдучи з Ямайки, взяв із собою. Папа Ло нічого цього не знав, поки не побачив фотографію в «Ґлінері».

Уперше за роки я змушений переосмислити Співака. Папа Ло свариться, що, мовляв, ось іще одна ситуація, над якою ми не маємо влади. Хто ж наважиться хоч кого проклинати — після того, як його благословив сам Співак? Гекл став недоторканним. У Копенгаген він ніколи не повернеться, як і в Джунглі чи Роузтаун, зате оселиться в тому самому будинку, мешканців якого ми намагалися перебити. А коли господаря там нема, він з комфортом роз’їжджатиме по всьому світу.

Уже пізня година, а я все сиджу біля телефона й чекаю, коли той задзвонить три рази. Цим людям відоме моє ставлення до часу. Не терплю, коли запізно, і ненавиджу, коли зарано. Треба — вчасно. В одного з тих людей є ще чотири хвилини. У другого — вісім. У третього — дванадцять.

— Поцілуйте мене в шию! Та що ж це сьогодні ввечері мої діти ніяк не вгомоняться?

У дверях стоїть моя найменшенька, позіхає й потирає очі. Стоїть на одній ніжці, тручись об неї другою. І в маєчці з портретом Диво-Жінки на все пузо. Навіть у темряві видно. Мама перед сном заплела їй волосся в дві коси, і можу піти в заклад, що, побачивши зараз свою доцю, вона б не похвалила її за ці пізні мандри і постійне підсмикування трусиків, наче в неї сраченя чешеться. А щічки — викапана мама — з віком нікуди не дінуться. Для темної дівчинки на Ямайці майбутнього нема, попри все це лайно собаче з правами чорних. Варто глянути, хто в нас недавно став «Міс Світу».