Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

Основою речей для нього так само, як для Бьоме та Шопенгауера, є «смуток», «страждання», «безумство» — настанови, що мають бути подолані, хоча й продовжують визначати екзистенцію[1077].

Шеллінґ сміється з філософів, які давно протуркали людям вуха своїми заявами про гармонію космосу[1078]. Адже справжньою субстанційною основою екзистенції є, в його очах, жахливе та страхітливе. «Фундаментальною основою усього живого та усієї екзистенції, — пише Карл Льовіт, — для Шеллінґа так само як і для Ніцше є те, що жахає: влада та сліпа сила, варварський принцип, що може бути подоланий, проте ніколи не може бути скасований, і який є «основою усього великого та прекрасного»[1079]». Для Шеллінґа афоризм Геракліта «Природа любить приховуватися» означає, що Природа первісно чинить спротив еволюції остільки, оскільки вона є волею залишитися у собі. «Сором’язливість Природи» стає загадкою буття і ця таємниця є тривожною та жахаючою. На мій погляд Ґьоте та Шеллінґ перебувають біля витоків традиції, що приймає існування непроникної таємниці екзистенції, яка викликає тривогу. Відтепер йдеться не про те, щоб перемогти труднощі та перепони, що їх Природа створює на шляху нашого пізнання, а, радше, про визнання того, що природі, світові, буттю-у-світі, буттю, властиво бути непояснюваними, що одним із головних вимірів людської екзистенції відтепер є одночасно зачарування та тривога, «священний трепіт», як казали Кант і Ґьоте, перед недосліджуваними таємницею та загадкою.