Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Після першої ейфорії злосливої радості енкаведист почав вимагати мої документи. Знову почали обшукувати кімнату і мене. Я взяла сумочку, щоб подати документи. Агент вирвав сумочку і почав її переглядати сам. Не знайшовши нічого, крім документів, спитав:
— А де фотографії? Де фотографія Орлана?
— Не знаю такої людини, то звідки можу мати його фотографію?
— Не знаєш? Побачимо.
Узяв документи в руки і почав питати:
— Прізвище?
— Марія Гонтарська.
— Брешеш! Ти є Марія Крупінська (прізвище з попереднього документа, про який знав священик Граб. Нинішнього не знав).
— Подивіться у документах. Там є моє прізвище.
— Це фальсифікат! Це документ з вашого бандерівського паспортного столу!
— Якщо так думаєте, то не бажаю вас переконувати.
— Все скажеш, сволоч бандерівська, — заскреготів зубами енкаведист.
Тим часом обшук доходив до кінця. Після обшуку повинні повезти мене до УБ, тому належало поспішати. Востаннє беру сина на руки, прощаюся з ним подумки, цілую, благословляю від себе і від батька. Важким було це розставання, як у кожної мами зі своєю дитиною.
Поклавши дитину у візок, беру пелюшки і кажу енкаведисту, що мушу вийти в туалет. Один іде за мною і стає під дверима. Вікно туалету виходить у подвір'я. Тихо, але швидко влажу у вікно. Піді мною з висоти поверху видно кам'яне подвір'я. Мить. Стрибок — і лежу на кам'яних плитах. Встаю. Ноги, на щастя, цілі й здорові, тільки шкіра обдерта на обох руках. Пробігаю через подвір'я і потрапляю на задню вулицю. За собою з вікон плебанії чую крик: «Удрала! Втекла!» Швидко пробігаю через вулицю і потрапляю у ворота, які ведуть до наступної вулиці. Тут іду вже швидким кроком, ховаючи закривавлені руки. Повернувши кілька разів у різні вулиці, заходжу до знайомої. Купую плащ і хустку на голову, бо вискочила тільки у сукні, і рушаю в дорогу. Маю намір обійти Краків і за Краковом сісти у потяг. Дотримуючись обережності, іду аж на другу станцію за Краковом і сідаю до потягу, який відходить саме в потрібному напрямку. Зважаю на те, що в потязі мене будуть шукати. І не помилилась.
Через кількадесят хвилин їзди я побачила одного з агентів, які були в плебанії. Він мене не помітив. Я відвернулась від нього в куток і вдала, що дрімаю. Мене трохи маскував змінений одяг. Найбільше я боялась контролю документів, бо їхала з пустими руками. Документи залишились у Кракові в руках енкаведиста.
Під час їзди мені вдалось уникнути перевірки документів. Однак я вважала, що у Тарнові потяг затримають довше і з допомогою тамтешніх агентів перетрясуть усі вагони. Треба оминути Тарнів пішки. Так я й зробила. На щастя, у Тарнові потяг таки затримали довше, бо шукали мене, отже, я встигла ще сісти до того самого потягу. Через кілька станцій переді мною як з-під землі виріс один з краківських агентів.
Ми впізнали одне одного. Агент вийшов, і через момент до «мого» вагона почала підтягуватись решта. Увесь час, показуючи на мене, про щось шепталися між собою. Але наразі не просили у мене документи, не зверталися до мене. Один з них сів навпроти мене. Виглядало так, що шансу для втечі немає зовсім. Треба шукати спосіб покінчити з собою. Я попросила свого сусіда, якогось старшого пана, позичити мені бритву, бо я хочу почистити нігті. Я запланувала порізати собі вени на руках. А тим часом він подав мені ножиці для нігтів. Тоді приймаю рішення вискочити з потяга, який був на повному ходу. Я сиділа неподалік дверей (вагони товарні, у дверях сидять люди). Переді мною сидить убівець. Підійти до дверей — не пустить. Приймаю рішення вискочити з лавки прямо у двері й падати на камінь, який є в цьому місці біля насипу, поруч з рейками. Ще раз у думках прощаюся з синочком і своїми близькими. Момент. Стрибаю! Відчуваю струмінь повітря, удар об землю, лицем об камінь. Зі всіх вагонів чути: «Ах! Розбилась!»
Але було не так! На превеликий подив, відчуваю, що жива. Пробую, чи поламані ноги. Ні. Мене лише пронизує нестерпний біль — дуже забилась. Ноги в крові, лице побите, але можу втікати. Піднімаюсь і біжу, боюся погоні. Недалеко присілок. У полі бачу кілька смуг жита. Тут можна сховатися. Пробігаю повз малого пастушка, який кричить до мене:
— Нехай пані не втікає, потяг поїхав!
Він усе бачить, бо стоїть на іншому боці цвинтаря, а потяг заїхав за поворот. За кілька хвилин кричить знову:
— Втікайте, пані, швидше втікайте, бо потяг зупинився! Вже біжать!
І справді. Потяг проїхав ще з 300 метрів від місця мого стрибка і зупинився. Ціла зграя убівців кинулась у погоню. Спочатку погнали на присілок. У цей момент вони мене не помітили, бо закривали мене цвинтар і жито. Присілок перевернули догори ногами. Я втікала вздовж жита. Сили полишали мене, і я мусила сховатись у житі. Щастя сприяло — мене не знайшли, хоча шукали затято. Я пролежала у цьому житі від 17 години до ранку. Вдосвіта підійшла до найближчої хати, спитала про ситуацію і дізналася все про вчорашню погоню і пошуки. Господарі прийняли мене дуже сердечно. Вони здогадувалися, що я є та, яка вискочила з потяга і яку шукали. Зрештою вони бачили рани на руках, ногах і обличчі.