Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
За кілька днів до арешту св. Гози УБП заарештувало в Перемишлі св. Яворського і пробоща села Лучиці (Перемишльські).
Обох священиків УБП передало до УРСР у руки НКВД, а св. Гозу затримали в перемишльській в'язниці.
Через кілька днів після арешту священика Гози до американського посольства у Варшаві під'їхав пробощ із К, щоб прояснити цю справу. У посольстві йому відповіли: «Ми отримали листа з польського міністерства безпеки, у якому наведено переконливі факти, що священик Левчук виступав під фальшивим прізвищем і що не е американським громадянином. Тому скасовуємо наші документи і не втручаємось у справу арешту».
А тим часом УБП «обробляло» священика Гозу в перемишльській в'язниці, застосовуючи відомі більшовицько-єврейські методи.
У той самий час, коли священик Гоза сидів у в'язниці, я проїжджала з дитиною через Краків і мусила затриматись на кілька днів у плебанії, хоча було відомо, що священик Граб (пробощ у Кракові) перебуває під загрозою, а крім цього, можливий був провал з боку священика Гози, який його знав. Довго чекати не довелось.
Наступного дня після мого приїзду (13.V. 1947) у плебанію прийшов спеціальний загін УБП й НКВД і влаштували так званий котел. Це мало такий вигляд.
Перед полуднем у плебанії з'явились агенти, всі у цивільному одязі. Двоє стали при брамі, десять розійшлися по будинку, до кожної кімнати увійшло по 2–3 агенти. Після перевірки посвідчень особи всіх присутніх почалася детальна ревізія. У плебанії, крім двох священиків і двох монахинь, тоді було понад десять чоловік з різних околиць, які затримались тут проїздом або також втекли від переселення. Під час перевірки у кожного запитували про ставлення до священика Граба і з якою метою прибув у плебанію.
Серед присутніх тільки я була «полькою».
— Пані є полька? — запитав агент.
— Так.
— То що пані тут робить? Полька — в українського священика?
— Я тут проїздом. Сюди зайшла випадково. По дорозі дізналася, що тут мешкає жінка з мішаної родини, яка прибула з мого рідного краю. Тут я хотіла дізнатися про долю моїх близьких, про яких я нічого не знаю від 1944 року. Не знаю, чи вбила їх банда, чи також їх репатрійовано до Польщі.
— А коли пані приїхала з Коломиї (звідти походив мій документ) до Польщі?
— У червні 1944 року я приїхала до тітки у Перемишлі. Я боялась повертатися додому, бо наближався фронт, а, крім того, у Коломийському повіті банди вбивали поляків. Додатково я дізналася вже перед самим приходом Червоної Армії, що вбито моїх батьків. Від того часу волочусь по світу, заробляю на життя, та зрештою — як пан бачить — «заробила» дитину.
Агент вислухав усе уважно і запитав:
— То пані не має чоловіка? А дитина живе?
— Дитина? Його батько є поручником Війська Польського, — відповіла, і мимоволі мої щоки почервоніли.
Здається, що агента переконали мої аргументи, а особливо рум'янець, коли почав мене втішати, що нешлюбна дитина — це ніякий не сором, а якщо від поручника Війська Польського, то навіть честь…
На цьому перевірка завершилась. Мені повернули документи (кенкарту, прописку в Гнезні й метрику дитини, видану римо-католицькою парафіяльною установою в Гнезні). Співчуваючи через фатальний збіг обставин, які завдали мені стільки клопоту, агент старався мене втішити:
— Нехай пані не нервує. Пані муситиме кілька, а може кільканадцять днів тут посидіти, бо робимо котел, хочемо спіймати всіх бандерівців з Кракова і всієї Польщі, які сюди приходять.
На цьому розмова перервалась. Обшук у кімнатах наближався до кінця. Під час обшуку у валізі одного священика було знайдено відозву про оголошення незалежності Української Держави від 30 червня 1941 року. Агент, правдоподібно енкаведист, розгорнув відозву й у глибокій тиші почав читати вголос, перекручуючи з української на російську: «Волею Українського Народу оголошується реституція Незалежності Об'єднаної Держави…», — тут перервав і зі злістю процідив:
— Ну, ізвєстно, кодло бандьоровскоє!
Після закінчення обшуку агенти розійшлись по кімнатах (1–2 у кожній кімнаті). Священика Граба тримали в окремій кімнаті, у яку нікому не можна було входити. Мешканці, що залишились, могли пересуватись по всій плебанії, але тільки у супроводі агентів.
Кожний, хто приходив у плебанію, потрапляв, як і ми, у пастку. У кожного, незалежно чи був це чоловік, жінка чи дитина, відразу перевірялось посвідчення особи, йому повідомляли про тимчасове затримання і розміщували в одній з кімнат. До вечора так зібралося приблизно 20 осіб різних статі, віку і національності. Тут опинились також поляки. Не обійшлось і без різноманітних сцен. Наприклад, один з поляків зайшов до плебанії, а дружину залишив на тротуарі. Очевидно, мав якусь дрібну справу і думав, що зараз вийде. Тим часом зайшов і пропав. Дружина чекала на тротуарі. Через кільканадцять хвилин, мабуть, щось відчула, бо зайшла до кам'яниці навпроти, стала біля відчиненого вікна і, повернувшись у бік плебанії, почала гукати чоловіка. Той, почувши голос дружини, швидко підбіг до вікна і крикнув: «Басю, не можу повернутись, тут якась холера діється. Я арештований!» У цей момент агент стрибнув на нього, як тигр, з криком і кулаками, і відірвав від вікна.