Твори в 4-х томах. Том 2

Ми заквапилися туди, де стояв той куду, коли я в нього стріляв, і відразу на рівні грудей помітили залите кров'ю листя. А ярдів за сто лежав і мертвий куду. Цей був трохи мен-Іііий за першого. Роги були так само довгі, але не такі розкидисті, а все ж і цей був гарний. Він лежав на боці, підім'явши під «себе кущ, на який упав.

Знов почалися потиски рук і смикання за палець, що у тубільців, видно, означало найбільший захват.

— Цей аскарі,— пояснив М'Кола, маючи на увазі, що цей куду — сторож або охоронець отого, більшого. Мабуть, останній був у лісі, коли ми побачили першого куду, кинувся бігти фазом з ним, а потім спинився, не розуміючи, чому той відстав.

Я хотів сфотографувати здобич і наказав М'Колі разом з Римлянином піти до табору й принести два апарати — Графлекс і кінокамеру, а також електричний ліхтарик. Я знав, що табір цьому ж боці потічка, нижче за течією, і сподівався, що Рймлянин пройде навпростець і повернеться до заходу сонця.

Вони пішли, а ми з вандеробо при яскравому світлі надвечірнього сонця, що визирнуло з-за хмар, обдивлялися другого куду, вдихаючи його запах, навіть приємніший, ніж запах се-рнобика, погладили шию, подивувались, які в нього великі $уха, гладенька та чиста шкура, оглянули копита, такі довгі, вузькі та пружні, що він, здавалося, ходив навшпиньки, намацали під лопаткою дірочку від кулі й знову потисли один фадтому руки, і тоді вандеробо-масай знову сказав, що він най-эдейшщй провідник, а я сказав, що ми тепер друзі, і подарував $ому найкращий складаний ніж з чотирма лезами.

— Ходімо, вандеробо-масай, подивимося на першого, — мовив Я, по-англійському.

Вандеробо-масай кивнув, чудово мене зрозумівши, і ми повернулися туди, де край галявини лежав великий куду. Ми ^бійшли навколо нього, помилувалися ним, потім я трохи підрив його, а вандеробо, підсунувши йому руку під бік, намацав крочку від кулі й устромив туди пальця. Потім приставив до деба закривавлений палець і виголосив цілу промову, мовляв, Щндеробо-масай — найкращий провідник.

— Вандеробо-масай — король провідників, — сказав я. — Ванде-ррбо-масай — мій друг.

Я весь спітнів і, надягши плащ, який М'Кола прихопив ЙАя мене, а йдучи, залишив на галявині, підняв комір. Тепер «поглядав на сонце, непокоячись, що воно зайде, перш ніж вони повернуться з фотоапаратом і кінокамерою. Та невдовзі Р кугцах почувся шум, і я крикнув, даючи їм знати, де ми. М’Кола відповів, було чути, як вони розмовляють і продираються крізь кущі, а я, перегукуючись із ними, дивився на сонце, що вже спустилося до самісінького обрію. Нарешті я побачив їх, крикнув М'Колі: «Швидше! Швидше!» — й показав на сонце, але їм уже було несила бігти. Вони й так подолали бігом крутий схил і продерлися крізь густі зарості. Коли я взяв фотоапарат, повністю відкрив діафрагму й навів на куду об'єктив, сонце осявало тільки верхівки дерев. Я зробив кілька знімків і ввімкнув кінокамеру, поки куду перетягали на більш освітлене місце; тут сонце зайшло, фотографувати вже не можна було, мої обов'язки скінчилися; я сховав кінокамеру в футляр, з настанням темряви поринувши в блаженний стан бездіяльності,— я ще тільки дав указівку М'Колі, щоб він, білуючи голову, не зіпсував комір.