Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Кейлі сплюнув, відвертаючись, наскільки дозволив ремінь, затягнутий на шиї. Скиглик підтягнув пояс, зміряв зловорожим поглядом Цірі, яка присіла на табурет, а тоді долучився до компанії за столом, лаючись, бо в принесеному корчмарем пивному жбані залишилася вже тільки піна.
— І як ви Кейлі взяли? — запитав, сигналізуючи корчмарю про бажання розширити замовлення. — Та ще й — живого? Бо в те, що інних Щурів посікли, я віри не йму.
— Правду кажучи, — відповів Веркта, критично придивляючись до того, що він оце зараз видлубав з носа, — пощастило нам, та й усе. Сам-один він був. Від шайки відлучив си й до Нової Кузні до дівулі прискакав на нічку. Солтисина взнав, що ми неподалік стоїмо, дав знати. Встигли ми перед світанком, хапнули його на сіннику — ані писнув навіть.
— А з дівкою його усі разом погралисме, — зареготів товстун із чубом. — Як їй Кейлі уночі не задовольнив, то може си не зобижати. Так ми ї вранці задовольнили, що після ані рукою, ані ногою не могла ворухнути!
— Ото ви, скажу, дурні й засранці, — заявив Скиглик голосно й насмішкувато. — Протрахали купу грошви, дурбецели. Замість час на дівку втрачати, тре’ було залізо калити й Щура випитувати, де банда ночує. Усіх ви могли мати, Ґіселера й Рефа… За Ґіселера Варнхагени із Сарди двадцять флоренів рік тому давали. А за оту лахудру, як там її… Містель хіба… За неї префект ще більше дав бих після того, що вна племіннику його вчинила під Дру, як Щури конвой обскубали.
— Ти, Скиглику, — скривився Веркта, — або з народження дурний, або життя важке розум тобі з лоба виїло. Є нас шестеро. Мав я сам-шостим на всю шайку вдарити, чи як? А нагороді нас і так не минути. Барон Люц у льошку Кейлі п’яти пригріє, часу не пожаліє, вір мені. Кейлі все виспіває, сховки їхні видасть і схрони, тоді силою і купою ми поїдьмо, схопимо банду, виберемо, наче раків із сака.
— Ая. Будуть вони чекати. Взнають, що ви Кейлі взяли, — й в інших сховках і очеретах си скриють. Ні, Веркто, тре’ тобі правді в очі глянути: спаскудили ви справу. Розміняли нагороду на бабську дірку. Такі ви й є, знаю вас… тільки дірки в вас на думці.
— Та сам ти дірка! — Веркта вихопився з-зі столу. — Як тобі тре’, то сам за Щурами із геройством своїм лети! Айбо, бач, на Щурів іти, мосьпане пахолок нільфгардський, це не те, що дівку недозрілу хапати!
Ніссіри й Хвати почали кричати й обзиватися навзаєм огидними іменами. Корчмар швиденько подав пива, вирвавши порожній жбан з рук товстуна із чубом, що вже намірювався начинням на Скиглика. Пиво швиденько залагодило суперечку, остудило горлянки й заспокоїло темпераменти.
— Жерти давай! — крикнув товстун корчмарю. — Яєчні із ковбасою, квасолі, хліба й сиру!
— І пива!
— Що ти очиська вирячив, Скиглику? Ми зара’ при грошві! У Кейлі коня взяли, капшук, блискоток, меч, сідло й кожух, усе я ґномам продав!
— І чобітки дівки його, червоні — також продалисме! ЙІ коралі!
— Хо-хо, тоді й справді, є з чого випити! Добре!
— А чом бих ти такий радий? Ми маємо, за що випити, не ти. Ти в свого поважного бранця хіба що шмарклі з-під носа зняти можеш, або вошей в нього пошукати! Який бранець, такий і трофей, ха-ха!
— От ви псячі сини!
— Ха-ха, жартував я, сідай, рота закрий.
— Вип’ємо за згоду! Угощаймо!
— Де та яєчня, корчмарю, най би тебе чума пожерла! Скоріше!
— І пиво давай!
Скорчена на табуреті Цірі підвела голову, зустрівши люті зелені очі Кейлі, що вдивлялися у неї з-під сплутаної гриви світлого волосся. Прошили її дрижаки. Обличчя Кейлі, хоча й не бридке, було злим, дуже злим. Цірі відразу зрозуміла, що той ненабагато старший за неї хлопець здатен на все.
— Хіба боги тебе мені послали, — прошепотів Щур, свердлячи її зеленим поглядом. — Подумати тільки, я у них не вірю, а вони — послали. Не оглядайся, мала ідіотко. Мусиш мені допомогти… Нашорош вуха, зараза…
Цірі зіщулилася ще більше, опустила голову.
— Слухай, — засичав Кейлі, воістину по-щурячому блискаючи зубами. — За хвилю, як буде мимо проходити корчмар, крикнеш… Слухай, дідько б тебе…
— Ні, — прошепотіла вона. — Поб’ють мене…
Губи Кейлі скривилися, а Цірі відразу зрозуміла, що биття Скигликом — не найгірше, що може із нею статися. Хоча Скиглик був великим, а Кейлі худим і до того ж зв’язаним, вона інстинктивно відчувала, кого треба боятися більше.
— Якщо мені допоможеш, — прошепотів Щур, — то я допоможу тобі. Я не сам. У мене є друзі, такі, що в біді не лишають… Розумієш? Але поки друзі мої встигнуть сюди, поки почнеться, я не можу стирчати біля цього стовпа, бо ті лотри мене зарубають… Нашорош вуха, най тебе пес… скажу тобі, що маєш зробити…