Відьмак. Час Погорди

— Щоб з вас ніхто си ї ані торкнув! — гарикнув Скиглик. — Не дозволю!

— Ова! А то ми питати станемо!

— Грошва моя і голова моя на тому, аби цілою її довезти! Префект з Амарілло…

— Та срати ми на префекта твого хтіли. Ти за гроші наші пив, а для нас потрахушки пожалів? Гей, Скиглику, не будь скнарою! Та й голова твоя цілою лишить си, си не бій, як і грошва тобі залиши си! Цілою довезеш. Дівка — не пухир риб’ячий, від тискання не репне!

Ніссіри заревіли від сміху. Товариші Скиглика їх підтримували. Цірі затряслася, поблідла, підвела голову. Кейлі насмішкувато усміхнувся.

— Ти вже зрозуміла? — просичав з-за розтягнених в усмішці губ. — Як нап’ються, візьмуться за тебе. Познущаються. В одній упряжці йдемо. Роби, що я наказав. Удасться мені — й тобі вдасться…

— Їжа готова! — крикнув корчмар. Нільфгардського акценту він не мав. — Підійди, панянко!

— Ніж, — прошепотіла Цірі, відбираючи у нього миску.

— Що?

— Ніж. Хутко.

— Як мало, то на більше! — крикнув ненатурально корчмар, поглядаючи в бік бенкетуючих і докладаючи каші в миску. — Прошу тебе, йди.

— Ніж.

— Іди, бо їх позву… Не можу… Корчму спалять.

— Ніж.

— Ні. Жаль мені тебе, дочко, але я не можу. Не можу, зрозумій. Іди…

— З цієї корчми, — повторила вона тремтливим голосом слова Кейлі, — ніхто живим не вийде. Ніж. Швидко. А як почнеться — утікай.

— Тримай миску, нездаро! — крикнув корчмар, повертаючись так, щоб затулити собою Цірі. Був блідим і ледь чутно стукотів зубами. — Ближче до пательні!

Вона відчула холодний дотик ножа, який він сунув їй за пояс, затуляючи руків’я кубрачком.

— Дуже добре, — просичав Кейлі. — Сядь так, аби мене затулити. Постав мені миску на коліна. У ліву руку бери ложку, у праву — ніж. І пиляй мотузку. Не тут, дурна. Під ліктем, біля стовпу. Обережніше, дивляться.

Цірі відчула сухість у горлі. Нахилила голову майже до миски.

— Годуй мене і їж сама, — зелені очі вдивлялися у неї з-під напівприкритих повік, гіпнотизували. — Й пиляй, пиляй. Сміливіше, мала. Якщо вдасться мені — вдасться і тобі…

Правда, — подумала Цірі, тнучи мотузку. Ніж смердів залізом і цибулею, вістря мав нерівне від багаторазового точіння. — Він правий. Чи я знаю, куди везуть мене ті лотри? Чи я знаю, чого хоче від мене нільфгардський префект? Може, й на мене чекає у тому Амарілло майстер-кат, може, чекають колесо, свердла та кліщі, червоне залізо… Не дам завезти себе, наче вівця до різника. Вже краще ризикнути…

Із гуркотом вилетіло вікно, разом із рамою і колодою для рубання дерева, закинутою усередину, все те опинилося на столі, чинячи спустошення поміж мисок і кухлів. Слідом за колодою на стіл скочила світловолоса, коротко стрижена дівчина в червоному кубрачку й у високих лискучих чоботях, що сягали вище колін. Упавши на столі на коліна, вона крутнула мечем. Один з ніссірів, найповільніший, який не встиг зірватися з місця і відскочити, перекинувся назад разом із лавкою, стікаючи кров’ю з розпластаного горла. Дівчина зграбно скотилася зі столу, даючи місце для хлопця у короткому гаптованому напівкожусі, який саме заскакував у вікно.