Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
— Та й грець із ним, — Скиглик поглянув навколо. — Гляньте токмо, яка пустеля. Але ж я через пухирі бачу: сидять людиськи по хатам, слідкують. А ото, з-за тамтих воріт, і сулиця блиснула.
— Баб пильнують, — засміявся той, хто зичив коту проблеми із мишою. — Ніссіри ж у селі! Чули, що кметь балакав? Видко було, що не раді вони ніссірам.
— І не дивина. «Вір мені» й кумпанія йго ані сукні не пропустить. Ех, дограють си вони ще, ті панове ніссіри. Барони їх «Сторожею Порядку» звуть, за те й платять їм, аби ті лад стерегли, шляхи пильнували. А крикни хлопу над вухом: «Ніссір!» — то побачиш, як і ноги собі від страху пообсирає. Айбо воно до часу, до часу. Ще одне телятко заріжуть, ще одну дівку спортять — і візмуть їх хлопи на вили, от побачите. Бачилисте тих, біля воріт, які мордяки там завзяті? Це ж нільфгардські поселенці. Із ними жартів зась… Ха, а оде й корчма…
Підігнали коней.
У корчми був трохи запалий, порослий мохом дах. Стояла вона на певній віддаленості від хат і господарських споруд, утім, визначаючи центральну точку усього огородженого кривим частоколом поселення, місце перетину двох доріг, що проходили через село. У тіні єдиного навколо дерева була конов’язь, загорожа для скотини й окрема для коней. У тій останній стояло вже п’ять чи шість нерозсідланих скакунів. Перед дверима, на східцях, сиділо двоє типів у шкіряних куртках і гостроверхих хутрових шапках. Обоє голубили біля грудей глиняні кухлі, а між ними стояв полумисок, повний обгризених кісток.
— Що за одні? — крикнув один з типів, як побачив Скиглика й його компанію, що сходила вже з коней. — Чого ви тута нишпорите? Геть пішли! Зайнята корчма, іменем закону!
— Та не каркай, ніссіре, не каркай, — сказав Скиглик, стягаючи Цірі з сідла. — А двері ширше відкрий, ми усередину хочемо. Твій командир, Веркта — то знайомий наш.
— Не знаю вас!
— Бо молокосос ти! А я і «Вір мені» разом служилисме ще за давніх часів, доки Нільфгард тута настав.
— Ну як так… — завагався тип, відпускаючи руків’я меча. — Входьте. Мені-то воно все ’дно…
Скиглик штурхнув Цірі, другий Хват схопив її за комір. Увійшли всередину.
Усередині було темно й душно, пахло димом і печенею. Корчма була майже порожньою — зайнятим був лише один зі столів, що стояв у смузі світла, яке протискувалося крізь віконце, затягнуте риб’ячими пухирями. Сиділо біля нього кілька чоловіків. У глибині, біля пічки, крутився корчмар, побрязкуючи горнятками.
— Чолом панам ніссірам! — гримнув Скиглик.
— Ми не чолом з першим-ліпшим волом, — гарикнув один з компанії під вікном, спльовуючи на підлогу. Другий жестом стримав його.
— Тихцем, — сказав. — То свої хлопи, не впізнаш? Скиглик і його Хвати. Вітаю, вітаю!
Скиглик розпромінився і рушив у напрямку столу, але затримався, побачивши, як товариші його втупилися у стовп, що підтримував стропила даху. Під стовпом на табуреті сидів худорлявий світловолосий молодий хлопак, дивно напружений і вигнутий. Цірі побачила, що неприродна позиція випливає з факту, що руки хлопця викручені назад і зв’язані, а шию притримує біля стовпа шкіряний пояс.
— А най мене короста обсипле, — голосно зітхнув один із Хватів, той, що тримав Цірі за комір. — Тільки-но глянь, Скиглику! Це ж Кейлі!
— Кейлі? — Скиглик схилив голову набік. — Щур Кейлі? Бути не може!
Один з ніссірів за столом, товстун із волоссям, стриженим у мальовничий чуб, розсміявся горлово.
— Може, — сказав, облизуючи ложку. — То Кейлі, власною паршивою особою. Недарма на світанку вставалисме. Отримаймо за нього, ачей, з півкопи флоренів доброю імперською монетою.
— Кейлі зацапали, йой, — нахмурився Скиглик. — Значиться, вірно нільфгардський кметь балакав…
— Тридцять флоренів, псяча його мати, — зітхнув Реміз. — Чимала грошва… Платить барон Люц із Тиффі?
— Вірно, — підтвердив другий ніссір, чорноволосий і чорновусий. — Вельможний барон Люц з Тиффі, наш пан і добродій. Щури йго економа на гостинці пограбали, то він затявся у злості й нагороду визначив. І це ми, Скиглику, нагороду ту візьмемо, вір мені. Ха, тільки гляньте, хлопи, як він си надув! Не до смаку йму, що ми то, а не він Щура цапнув, хоча і йму префект банду вистежувати наказав!
— Хват Скиглик, — товстун із чубом вказав ложкою на Цірі, — також щось хватнув. Бач, Веркто? Діваха якась.
— Бачу, — чорновусий блиснув зубами. — Що, Скиглику, біда тебе так придавила, що дітей крадеш для викупу? Що воно за бруднуля?
— Тобі до того — зась!
— Ач, який срогий, — засміявся той із чубом. — Ми тілько си упевнити хочемо, що воно не дочка твоя.