Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
— Аги, — буркнув Скиглик, — бачив чи хтось нільфгардця, який у пояс си кланяє. Ремізе, а корчма якась у тому Ґлисвені є?
— Є. Корчму Варнхагени не спалили.
Скиглик розвернувся у сідлі, глянув на Цірі.
— Тре’ ї розв’язати, — сказав. — Не можна, аби хто впізнав ї. Дайте їй опанчу. Й каптур на довбешку… Гей! Куди це ти, бриднуле?
— У кущі мушу…
— От я тобі, падлюка, дам — у кущі! Біля дороги сци! Й пам’ятай: у селі — ані пари з вуст. Не думай, що ти хитра! Кедь писнеш — так горло й переріжу. Ейби я за тебе флоренів не отримам, так і ніхто не отрима.
Вони під’їхали ступою, копита коней застукотіли об місток. З-за частоколу відразу випірнули постаті осадників зі списами в руках.
— При брамі чатують, — буркнув Реміх. — Цікаво — чом би то?
— Ото й мені цікаво, — відбуркнув Скиглик, встаючи в стременах. — Браму чатують, а від млина частокіл розбебеханий, хоч би й возом їдь…
Вони під’їхали ближче, стримали коней.
— Вітайте, господарі! — крикнув благодушно, хоча й дещо ненатурально, Скиглик. — У добрий час!
— Хто б то? — запитав коротко найвищий з поселенців.
— Ми, куме, військо, — збрехав Скиглик, розсівшись у кульбаці. — По службі його вельможності пана префекта з Амарілло.
Поселенець провів долонею по держаку списа, подивився на Скиглика спідлоба. Схоже, не пригадував собі, на яких то хрестинах став Хват його кумом.
— Прислав нас сюди ясновельможний пан префект, — брехав далі Скиглик, — аби взнали ми, як тута його зьомкам, добрим людям з Ґлисвену веде си. Шле його ясновельможність поздоровлення і пита, чи не тре’ людям з Ґлисвену якої допомоги?
— Якось ми си раду даємо, — відповів поселенець. Цірі почула, що загальною говорить він, наче Крилатий, із тим самим акцентом, хоча стилем мовлення старався наслідувати жаргон Скиглика. — Звикли си самі раду давати.
— Радий буде пан префект, як ми му те повторимо. Корчма відчинена? У горлах в нас пересохло…
— Відчинена, — похмуро сказав поселенець. — Поки-но відчинена.
— Поки-но?
— Поки-но. Бо ми корчму ту скоро си розберемо, крокви й дошки на комору си згодять. Бо з корчми — ніякого вжитку. Ми в полі в поті чола працюймо й до корчми не ходьмо. Корчма тільки приїжджих тягне, більшість з тих, кому ми не раді. Зара’ там саме такі на попас встали.
— Хто? — Реміз зблід трохи. — Не з форту Сарда, часом? Не вельможні пани Варнхагени?
Поселенець скривився, ворухнув губами, наче мав бажання сплюнути.
— Ні, на жаль. То міліція панів баронів. Ніссіри.
— Ніссіри? — зморщився Скиглик. — А звідки вни? Під чиїм верхом?
— Старший над ними — високий, чорний, вусатий, наче сом.
— Ха! — Скиглик розвернувся до товаришів. — Щасти нам. Одного тільки такого й знаю я, ні? Гиби, буде це старий наш товариш Веркта «Вір мені», пам’ятаєте йго? А що тута у вас, куме, ніссіри поробляють?
— Панове ніссіри, — похмуро пояснив поселенець, — до Тиффі шлях прямують. Надали честь нам візитом своїм. Бранця везуть. Одного з банди Щурів узяли в полон.
— Та авжеж, — пирхнув Реміз. — А нільфгардського импирантора — не взяли?
Поселенець нахмурився, стис руку на держаку списа. Товариші його глухо заґелґотали.
— Їдьте до корчми, панове вояки, — жовна поселенця заграли. — Й поговоріть із панами ніссірами, товаришами вашими. Ви ж, кажете, на службі в префекта. Тож запитайте панів ніссірів, чому бандита вони до Тиффі везуть, замість того щоби тут, на місці, швиденько на палю його волами насадити, як префект наказав. І нагадайте панам ніссірам, товаришам вашим, що владою тута — префект, а не барон з Тиффі. А ми вже й вола маємо під ярмом, і палю нагострену. Як пани ніссіри не захочуть, то ми самі учинимо, як треба. Скажіть їм про те.
— Скажу, авжеж, — Скиглик зі значенням глянув на товаришів. — Бувайтесте, людоньки.
Рушили вони ступою між хатами. Село, здавалося, вимерло, не бачили ані живої душі. Під одним із тинів рилася худезна свиня, у грязюці паплалися брудні качки. Дорогу вершникам перебіг великий чорний котяра.
— Тьфу-тьфу, котяча твоя морда, — Реміз схилився у сідлі, сплюнув, склав пальці в знак, що оберігав від зурочення. — Дорогу перебіг, сучий син!
— А щоби йму так миша поперек горла встала!
— Чого? — обернувся Скиглик.
— Кіт. Гиби смола чорний. Дорогу перебіг, тьфу-тьфу.