Відьмак. Час Погорди

— Якось ми си раду даємо, — відповів поселенець. Цірі почула, що загальною говорить він, наче Крилатий, із тим самим акцентом, хоча стилем мовлення старався наслідувати жаргон Скиглика. — Звикли си самі раду давати.

— Радий буде пан префект, як ми му те повторимо. Корчма відчинена? У горлах в нас пересохло…

— Відчинена, — похмуро сказав поселенець. — Поки-но відчинена.

— Поки-но?

— Поки-но. Бо ми корчму ту скоро си розберемо, крокви й дошки на комору си згодять. Бо з корчми — ніякого вжитку. Ми в полі в поті чола працюймо й до корчми не ходьмо. Корчма тільки приїжджих тягне, більшість з тих, кому ми не раді. Зара’ там саме такі на попас встали.

— Хто? — Реміз зблід трохи. — Не з форту Сарда, часом? Не вельможні пани Варнхагени?

Поселенець скривився, ворухнув губами, наче мав бажання сплюнути.

— Ні, на жаль. То міліція панів баронів. Ніссіри.

— Ніссіри? — зморщився Скиглик. — А звідки вни? Під чиїм верхом?

— Старший над ними — високий, чорний, вусатий, наче сом.

— Ха! — Скиглик розвернувся до товаришів. — Щасти нам. Одного тільки такого й знаю я, ні? Гиби, буде це старий наш товариш Веркта «Вір мені», пам’ятаєте йго? А що тута у вас, куме, ніссіри поробляють?

— Панове ніссіри, — похмуро пояснив поселенець, — до Тиффі шлях прямують. Надали честь нам візитом своїм. Бранця везуть. Одного з банди Щурів узяли в полон.

— Та авжеж, — пирхнув Реміз. — А нільфгардського импирантора — не взяли?

Поселенець нахмурився, стис руку на держаку списа. Товариші його глухо заґелґотали.

— Їдьте до корчми, панове вояки, — жовна поселенця заграли. — Й поговоріть із панами ніссірами, товаришами вашими. Ви ж, кажете, на службі в префекта. Тож запитайте панів ніссірів, чому бандита вони до Тиффі везуть, замість того щоби тут, на місці, швиденько на палю його волами насадити, як префект наказав. І нагадайте панам ніссірам, товаришам вашим, що владою тута — префект, а не барон з Тиффі. А ми вже й вола маємо під ярмом, і палю нагострену. Як пани ніссіри не захочуть, то ми самі учинимо, як треба. Скажіть їм про те.

— Скажу, авжеж, — Скиглик зі значенням глянув на товаришів. — Бувайтесте, людоньки.

Рушили вони ступою між хатами. Село, здавалося, вимерло, не бачили ані живої душі. Під одним із тинів рилася худезна свиня, у грязюці паплалися брудні качки. Дорогу вершникам перебіг великий чорний котяра.

— Тьфу-тьфу, котяча твоя морда, — Реміз схилився у сідлі, сплюнув, склав пальці в знак, що оберігав від зурочення. — Дорогу перебіг, сучий син!

— А щоби йму так миша поперек горла встала!

— Чого? — обернувся Скиглик.

— Кіт. Гиби смола чорний. Дорогу перебіг, тьфу-тьфу.